Соло бунтівного полковника. Вершина

4

Герасим Васильович Берун працював у своєму кабінеті над паперами. Майже механічно перечитуючи документи — шифротелеграми, офіційні листи з Кабміну, Верховної Ради, з інших державних органів, зведення зовнішнього спостереження, матеріали прослуховування та перлюстрації кореспонденції, рапорти на вербовку агентів, — голова СБУ щосекунди чекав арешту. Ось так запросто, без його дозволу й доповіді секретаря Валі, відчиняться масивні вхідні двері і — «Громадянине Берун, вас арештовано за підозрою в замаху на вбивство Президента України. Просимо зберігати спокій, не робити дурниць і пройти з нами. А тут, уже не у вашому кабінеті, ми зробимо невеличкий шмон, покопаємося в деяких речах, документах і, можливо, щось цікавеньке для використання в майбутньому обвинуваченні таки знайдемо. Хоча й без цих доказів вам кришка».

Можливо, вперше в житті Герасим Васильович перебував у прострації. Він не здатен приймати рішення, він не здатен навіть адекватно мислити, обдумувати ситуацію, будувати плани дальшої своєї поведінки. Сьогодні зранку на його телефонний дзвінок Президент не відповів, хоча був у своєму кабінеті сам. Про це Беруна поінформував Олег Дровня, якого свого часу СБУ посадила «під дах» у Секретаріат Президента. Олег чітко й професійно виконував свої обов’язки помічника Президента й водночас — інформатора спецслужби.

Берун хотів попроситися на терміновий прийом до Президента, пояснити йому свою позицію, розповісти про героїчний вчинок — спасіння лідера нації й батька всього українського народу. Але, мабуть, голову СБУ все-таки вже випередили. Спрацював принцип: хто перший замельдує, того і правда, той і виграв.

У двері двічі стукнули і, не чекаючи запрошення (так заведено), до кабінету зайшла секретарка Валя.

— Герасиме Васильовичу, телефонує Віктор Романович Клютов, каже, що не може до вас додзвонитися і просить замовити йому перепустку, щоб він пройшов сюди.

— Ні! — крикнув Берун, — Ні! Ніяких Клютових. Я зайнятий, у мене повно роботи, я хворий, у мене срачка, геморой, туберкульоз, СНІД! — голова аж шаленів. — На хер Клютова, на хер усіх, мене немає, ні для кого немає! Усе — я вмер! Іди!

Секретарка швидко зачинила за собою двері. Берун підвівся й, походивши, трішки заспокоївся. Знову сів, розгорнув чергову папку, взяв аркуш і швидко пробіг очима заголовок.

Це був лист його колеги, голови зовнішньої розвідки України Миколи Маложона. Берун дістав із шухляди блюдце з горішками кеш’ю, і на диво спокійно читав собі далі, раз по раз ласуючи улюбленою смакотою.