Після війни. Історія Європи від 1945 року

Подібно до 1960-х років, які в багатьох краях настали тільки на початку 1970-х, стереотипні 1950-ті — стабільні, задушливі, стерильні, застійні — були радше міфом. У п’єсі «Озирнися в гніві» Джон Осборн вустами Джиммі Портера висміює фальш післявоєнної заможності та самовдоволення; поза всяким сумнівом, наліт показної ввічливої покірності, який повністю стерся лише наприкінці десятиліття, сильно засмучував багатьох самовидців й особливо молодь[272].

Але насправді в 1950-ті роки з’явилося чимало оригінальних творів; багато з них, надто в театрі, літературі й кіно, не були одноденними й становили інтерес у тривалій перспективі. Тепер Західна Європа компенсувала мистецтвом те, що втратила у впливі та політичному престижі. Насправді кінець 1950-х був чимось на кшталт «бабиного літа» для «високого» європейського мистецтва. Зазвичай обставини цьому сприяли: уперше «європейську якість» (тоді ця фраза, взята в лапки, ще не набула саркастичного значення, як у пізніші десятиліття) підтримувало масштабне державне фінансування, але вона ще не наштовхнулася на популістичні вимоги «доступності», «підзвітності» й «актуальності».

Прем’єра п’єси Семюела Бекета «Чекаючи на Ґодо» в березні 1953 року в паризькому театрі «Вавилон» ввела європейський театр у золоту добу модернізму. По той бік Англійського каналу English Stage Company поставила в лондонському театрі «Королівський двір» Бекета і п’єси східнонімецького драматурга Бертольда Брехта, а також театральні роботи Джона Осборна, Гарольда Пінтера й Арнольда Вескера. Усі їхні твори поєднували стилістичний мінімалізм та естетичну зневагу в техніці, яку часто важко віднести до традиційного політичного спектра. Навіть класичний британський театр набув більшої авантюрності. Наприкінці 1950-х до незрівнянного покоління англійських театральних лицарів — Олів’є, Ґілґуда, Річардсона, Редґрейва, Ґіннесса — приєдналися молоді актори, які щойно закінчили університети (здебільшого Кембридж), і надзвичайна плеяда режисерів та продюсерів-новаторів, серед яких варто згадати Пітера Брука, Пітера Голла й Джонатана Міллера.

Уперше ідея Королівського національного театру виникла в 1946 році, однак офіційно він був заснований у 1962-му, а свою постійну домівку на південному березі Темзи отримав лише в 1976 році. Режисером-засновником театру став Лоуренс Олів’є, а його радником та асистентом — театральний критик Кеннет Тайнен. Разом із «Королівською шекспірівською трупою» Національний театр, якому судилося стати головним замовником і сценою для нової британської драматургії, був головним отримувачем щедрот Мистецької ради. Зауважимо, це не означало, що театр став більш популярним розважальним жанром. Навпаки, відколи музичні зали почали втрачати популярність, театр був парафією середнього класу — навіть коли йшлося про нібито пролетарські теми. Драматурги могли писати п’єси про життя робітничого класу, але їхніми глядачами були представники середнього.