Після війни. Історія Європи від 1945 року

До початку 1960-х років державна влада в усіх країнах Західної Європи (окрім, частково, Скандинавії) здійснювала суворий і здебільшого репресивний контроль над приватними справами й думками громадськості. Гомосексуальні стосунки практично всюди були протиправними й каралися тривалим ув’язненням. У багатьох країнах їх навіть не можна було зображати у творах мистецтва. Аборт у більшості країн був заборонений. Навіть контрацепція в деяких католицьких країнах теоретично була протизаконною, хоча на практиці на неї часто дивилися крізь пальці. Дістати розлучення було важко в усіх країнах, а в деяких — неможливо. У багатьох частинах Західної Європи (з якої Скандинавія, знову ж таки, почасти була винятком) державні установи досі в примусовому порядку цензурували театр, кіно й літературу. Що ж до радіо й телебачення, то тут держава майже всюди мала монопольний контроль, працюючи за суворими правилами стосовно їхнього змісту й нетерпимо ставлячись до «зневаги» інакодумців. Навіть у Великій Британії, де в 1955 році з’явилося комерційне телебачення, воно було жорстко регульоване, а держава зобов’язувала його забезпечувати «просвіту й інформувати» громадян, а не тільки розважати й показувати рекламу.

Поштовхом для цензури, як і для оподаткування, була війна. У Франції та Британії деякі найсуворіші заборони щодо поведінки й висловлення власної думки були запроваджені під час Першої або Другої світової війн і так і не були скасовані. В інших державах — в Італії, Західній Німеччині та деяких країнах під їхньою окупацією — післявоєнні норми залишилися від фашистів, а законотворці-демократи вирішили їх не чіпати. Поодинокі приклади найбільш репресивних установ з контролю «моралі», які все ще діяли на початку 1960-х років, сягали корінням у ХVIII століття (мабуть, найочевиднішим анахронізмом був Кабінет лорда-камергера в Британії, що відповідав за цензурування майбутніх театральних постановок; посади інспектора п’єс та його заступника були створені ще в 1738 році). Звичайно, величезним винятком з цього правила була Католицька церква.

Відколи під впливом та егідою відверто консервативного папи Пія ІХ у 1870 році відбувся Перший Ватиканський собор, Католицька церква обійняла всеосяжну й безкомпромісно догматичну позицію щодо своєї функції морального вартового пастви. Саме тому, що сучасна держава неухильно витісняла Ватикан із площини політичного впливу, він поставив перед своїми послідовниками безкомпромісні вимоги в інших сферах. Насправді довгий та, з перспективи сьогодення, неоднозначний понтифікат Еудженіо Пачеллі, папи Пія ХІІ (1939–1958) не лише зберіг духовні позиції церкви, а й навіть повернув офіційну церкву в політику.

Не приховуючи прихильності до політичної реакційності, починаючи від тісних зв’язків Ватикану з Муссоліні та неоднозначної реакції на нацизм і закінчуючи захопленим ставленням до диктаторів-католиків в Іспанії та Португалії, понтифікат Пачеллі також узяв безкомпромісну позицію щодо внутрішньої політики демократичних держав. Італійським католикам чітко дали зрозуміти межі гріховності та, що гірше, неприйнятність голосування за будь-кого, крім християнських демократів. Але навіть у порівняно ліберальних Бельгії чи Нідерландах місцева католицька влада отримала суворий наказ напучувати парафіян голосувати лише за католицькі партії. Аж у 1967 році, через дев’ять років після смерті Пія ХІІ, нідерландський єпископ наважився публічно заявити, що місцеві католики можуть голосувати за некатолицьку партію і не боятися відлучення від церкви.