Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
І. Плеханов, В. Лєнін та їхні попередники протягом десятків років втлумачували в голови наших соціялістів, що це є їхній, малоросійських соціялістів, святий соціялістичний обов’язок пояснювати своєму народові, що відокремлення України від Московщини є самогубством для українського трудового народу; пояснювати своєму народові, що без союзу і допомоги москвинів ніколи не запанує в Україні щасливий соціялістичний устрій (щодо «допомоги» — свята правда. — П. Ш.).
І цю «аксіому» твердо засвоїли наші соціялісти. Так твердо, що… «Дійсність — не знати, в котрий вже раз, — розбивала догми наших соціялістів. Московський пролетаріят і всякі інші «трудові» народи та «трудові» інтелігенції сміялися їм у вічі і робили свою національну роботу, а більшість нашої демократії все ж з упертістю маньяків торочила про «єдиний класовий фронт» (з ворогом), про поборювання неіснуючої української буржуазії і т. п. московський дурман» (Б. Андрієвський. «З минулого»).
«Москвини знайшли чудесну формулу, яка так вдарила по хахлацьких головах, що навіть найтвердіші факти не могли вже тої формули вибити з їхніх голів. «Свабодная Расєя нєсьот вам свабоду», — проголосили москвини, і після того та «свабодная Расєя» могла, скільки хотіла, бомбардувати Київ, обкроювати нашу територію, заселювати її зайдами, запроваджувати диктатуру чужинців, напихати тюрми гірше, як за царів, нашими селянами, а все ж знадобилися христюки, лозинські, винниченки тощо, які кричали їй «Осанна!», які присягалися, що Україна є самостійна, а советский уряд є дійсно не лише робітничий, але й селянський» (за: Д. Донцов. «Дурман соціялізму»).
Лідер українських соціялістів Б. Мартос висловив їхнє «вірую» в короткій, але цілком вичерпній формулі: «Або Україна соціялістична, або жодної».
Як знаємо, ОБИДВІ ЧАСТИНИ ТОЇ ФОРМУЛИ ЗДІЙСНИЛИСЯ, с. т. Є СОЦІЯЛІЗМ І ЖОДНОЇ України. (Це не є випадково, що саме ця людина є головою Научнава Савєта Інституту вивчення СССР). Та повернімось трохи назад.
В XIX ст. наша провідна верства, що складалася тоді з шляхти та священиків, хоч і не була ще цілком помосковщина, проте не мала вже ані натяку на свободолюбний дух нашої провідної верстви XVIII ст. І це зрозуміло, бо вона ж складалася з нащадків саме тих боягузів та підлизників, які покорою купили своє життя в погромах нашої еліти по 1709 році. Правда, генерал В. Закревський їздив в 1812 році до Варшави намовляти Наполеона іти на Україну (поляки відрадили Наполеонові). На заклик царя Александра І наша шляхта в короткий час поставила (своїм коштом) 15 кінних полків по 1200 шабель у кожному, але москвини, пронюхавши (мабуть, поляки їм сказали) про поїздку В. Закревського, поспішили їх здемобілізувати.
За часів польського повстання 1831 року наша шляхта знову на заклик царя поставила 8 полків, які москвини так само поспішили здемобілізувати. В обох випадках наша шляхта обмежилася до лояльних протестів. Думки використати скрутне положення імперії для повстання не було.
В 1855 році під час Кримської війни кілька мільйонів наших селян повстали і організували так звану Київську Козаччину на терені мало що меншім за середню європейську державу. Селяни думали використати скрутне становище Московської імперії, щоб скинути московське ярмо. Ані одна людина з нашої еліти не взяла в тому зриві участь (П. Шамрай).
За все XIX ст. пролунав лише один–єдиний голос, що кликав до повстання і боротьби — голос Т. Шевченка. І навіть його громовий голос не збудив нашої еліти, а лише злякав її, і вона на ціле століття втекла від «політики» до легального збирання етнографічних матеріялів.
В XIX ст. в Европі поширився великий культурний рух — романтизм. Европейці почали енергійно досліджувати минуле своїх народів, їхню культуру, мову, історію. Цей рух перекинувся і в Україну. До нього в Україні долучилася ще одна обставина, яка примусила українців зайнятися своєю історією. Справа в тому, що аж до 1783 року московський уряд не визнавав нашу шляхту за справжнє «дворянство» (московську шляхту). Оскільки ж із титулом дворянина пов’язувалося право володіти землею і кріпаками, наша шляхта мусила доказати своє шляхетське походження, інакше опинилася б скоро в стані московських кріпаків (чимало з тих, що не доказали, справді опинилися пізніше в стані кріпаків). Звідси виникла практична потреба вигребати з попелу забуття українську історію. Тоді з’явилася ціла низка історичних праць (В. Рубана, Ф. Туманського, Г. Граб’янки, А. Чепи, Г. Полетики), які невідомий автор синтезував в «Історії Русов». Питомою рисою тих історичних праць, поруч ґлорифікації українського минулого, є підкреслена лояльність до Московської імперії. (Указом 1856 року Московський уряд визнав дворянський титул і права: на Правобережжі лише 587 особам з 109121 претендентів; на Поділлі лише 83 з 48545; на Волині 72 з 31411 (М Слабченко. «Матеріяли до економічно–соціяльної історії України»).