Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Творча європейська думка, що створила європейський лібералізм і соціялізм, знайшла також і межі між утопічним і реальним, між бажаним і можливим. Коли того вимагали життєві інтереси своєї нації, європеєць вмів загнуздати, ба, поставити на службу своєї нації і лібералізм, і соціялізм. Німецькі соціялісти голосували в парламенті ЗА військові кредити. Англійські соціялістичні уряди і не думали дати незалежність від імперії своїм колоніям. Москвини пішли дальше: вони — з питомою їм нахабністю — просто оголосили, що вони, москвини, є єдиними правдивими інтерпретаторами соціялізму, брутально погрожуючи хахлацькому недовіркові анатемою і… кулею.
М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак, О. Маркович, В. Білозерський та інші заснували (в 1846 р.) Кирило–Методівське Братство, яке мало пропагувати ідею демократичної слов’янської федерації, в якій кожний слов’янський народ мав би рівні права і вольності. Вони хотіли щирою християнською проповіддю зм’якшити серце північного вовка і західної гієни та переконати їх, що не по–християнськи є пити братню слов’янську українську кров і що, зрештою, це шкодить їхньому ж здоров’ю. У відповідь на цю, м’яко висловлюючись, дитячу наївність слов’янофіл І. Аксаков вимагав тюрми для П. Куліша; ліберал В. Бєлінскій висловлював жаль, що Т. Шевченка не покарано ще тяжче, а основник московського Товариства З’єднаних Слов’ян П. Барісав не визнавав існування жодних українців. Так само декабрист–революціонер П. Пестель у своїм проекті конституції московської імперії тримався засади «не било, нєт і бить не можєт нікакой Украіни».
Не ліпшими за москвинів були і польські слов’янофіли. Вони (М. Міцкєвіч, Б. Залєскій та ін.) також заснували Слов’янське Товариство, яке ніякої України не визнавало, а мріяло (М. Чайківский), що Польща очолить всіх слов’ян, а в Києві буде панувати польська мова і польська культура. Ці приклади показують, як далеко від реального життя була наша недорозвинена еліта XIX ст. навіть національно свідомі її представники. А що ж можна сказати за менш свідомих?
А де ж місце Т. Шевченка? Відповідь на це питання вимагає окремої кількатомової праці (її донині не маємо). Тут лише скажемо, що Т. Шевченко членом Кирило–Методіївського Братства НЕ був (М. Возняк. «Кирило–Методіївське Братство»). Більш того! Він хоч і співчував ідеї слов’янської єдности та любови, але надто добре розумів наївність братчиків та утопічність їхніх поглядів. Тому–то він гаряче сперечався з П. Кулішем, М. Гулаком та іншими братчиками і кликав їх: «Вставайте… ворожою (отже, і слов’янською) кров’ю волю окропіте». Т. Шевченка покарано не за (нібито) членство в тому Братстві, але за його вірші, за його «кров’ю волю окропіте». Братчиків покарано легко, бо уряд розумів, що вони не є загрозою для імперії, але Т. Шевченка покарано дуже тяжко, бо московський уряд уже тоді розумів, що ця людина буде творцем української незалежної держави.
Абсолютно всі, без жодного винятку, московські і польські партії (також і жидівські), включно з найлівішими інтернаціоналістами, не хотіли й чути про ніяку Україну, навіть соціалістичну. На конгресах їхніх партій, коли якийсь наївний хахол пробував говорити про окремих українців, то всі накидалися на нього з такою люттю, що бідолаха тікав з переляку в найдальший кут.
В першій же декларації демократичного Врємєннава Правітєльства Расіі урочисто проголошувалося про мир без анексій і контрибуцій та про право національного самовизначення народів. У цій декларації чорним по білому цілком ясно сказано, що право на національне самоозначення мусять мати індуси, індіяни, африканські бушмени, але не «народи Расіі», с. т. не українці, біларуси, фіни, грузини, латиші, литовці, естонці і т. п. Ці ні, ці такого права не можуть мати.
Хитріший за Кєрєнского В. Лєнін проголосив беззастережне право кожного «народу Расіі» на відокремлення від «всєй Расіі», але відразу пояснив, що реалізація того права є зрадою і злочином супроти пролетаріяту всього світу. Ну, а оскільки Москва є столицею світового пролетаріяту, то й пропаганда за відокремлення від неї є злочином, за який належиться куля в потилицю.
Таку інтерпретацію права на національне самоозначення москвини не посоромилися записати чорним по білому в конституції СССР. Нема потреби додавати, що і московські емігранти саме так інтерпретують «дємакратічєскає галасаваніє», що його сподіваються — за допомогою американців — перевести колись в Україні.