Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Кілька квапливих днів минуло в короля з коханкою. Вона не поступалась у своїх вимогах. Після кожної ночі з ним вона вставала як майбутня володарка, і це було б тільки кумедно: придворні дами й королеви забавлялись би її коштом; але Анрієтта й сама вміла бути дуже ущипливою. Встаючи, вона називала короля своїм «лицарем доброї волі». Оскільки це смішило і його, дами й кавалери так і не знали до пуття, з кого ж вони потай сміються. Тому їм важко було дотримувати офіційного церемоніалу, якого вимагала від них пані де Верней. А втім, вона й сама не здатна була довго триматись його — зривалась і наскакувала на короля, вистромляючи гострі кігтики. Він, мовляв, обморочив, обдурив її. Він і його Бассомп'єр грали з нею нечесно, мов ярмаркові шулери. Але вона йому ще покаже!
На це були згодні всі, і тому її давно вже не боялися. Батько її, губернатор Орлеана, міг би дошкулити королю — проте й прикрощі його величності теж були декому вигідні. Одружуватися він цього разу не буде, справжня небезпека виключена; тож кому це треба кувати похмурі підступи, як за часів любої владарки! Нехай собі ця Анрієтта бешкетує скільки хоче. Навіть цікаво, якою це помстою погрожує вона королю. А поки що вона розважає його, хоч це химерна розвага. Ясно, як білий день, що в почуттях короля є якесь збочення. Ну що ж, нехай…
По-справжньому зачіпало короля, коли маркіза починала обсипати образами небіжчицю. Вона це постерегла і заходила що раз то далі. Вона, мовляв, не якась терпляча квочка, в неї нема подвійного підборіддячка, наважилась вона сказати врешті й заспівала ламким, але й дзвінким голоском: «Чарівній Габрієлі…» Тоді король рвучко повернувся до неї спиною й гукнув:
— Бассомп'єр, хай сідлають! Я поїду назад, до начальника артилерії.
Придворний наважився звеліти, щоб сідлали тільки королевого коня.
— Я, — пояснив він, — стою на боці пані де Верней і зостаюся при ній. Бо я бачу: у вашої величності на думці те саме.
I справді, він доти бігав з його кімнати до її кімнати й назад, поки посварені коханці не зникли обоє в тій самій спочивальні.
Та все це були дрібниці, як згадати, що Анрі муситиме відіслати геть свою химерну живу іграшку, коли прибуде королева. Третього листопада вона зійшла на берег у Марселі. В спільній спочивальні в Шамбері від цього ніщо не змінилось. Королева привезла з собою папського легата, що мав доручення замирити супротивників у Савойї, і то спішно, бо Монмельян ось-ось мав упасти, і герцог зазнав би цілковитого розгрому. Нарешті Марія Медічі й кардинал Альдобрандіні опинились за два дні дороги від Шамбері, цього місця королівських розваг, і ті розваги не могли тривати далі.
Маркіза лютувала, вона збиралась тицьнути в очі кардиналові своє знамените шлюбне зобов'язання, щоб він тут-таки оголосив флорентійське вінчання недійсним. А король мав негайно одружитися з нею. Всі дивувалися, що він так покірливо терпить цей скандал. Він сперечався, наводив докази, ніби цим чогось можна досягти, але не вимовив жодного владного слова. Він поводився так, наче підлеглий, і цим доводив її до нестями — а може, він якраз цього й хотів? Бо коли вона нарешті зовсім знавісніла й сама злякалась, він зразу показав себе владарем; і ще дужче дивувало те, що вся їхня суперечка і його метаморфоза не зайняли й чверті години. Він обняв її твердою рукою й відвів на барку, що тішила око витонченим оздобленням і стояла на мальовничому озері. Шалена маркіза вмить угамувалась і аж у долоні плескала, радіючи приємній подорожі.
А потім у неї полилися сльози, як і годиться під час прощання щирих коханців, що мають витерпіти розлуку, хай і недовгу. Анрі пообіцяв, що скоро наздожене її. І він справді дотримає слова: коханка це знає. Він махав рукою вслід суднові, аж поки воно зникло в далині, але її постать розтанула в його затуманених очах, коли вона ще махала йому. Коли це все було вже? Де він отак само випроваджував жінку— з благаннями, слізьми, обіцянками, цілунками? Тоді це вийшло не так легко й швидко, як тепер, коли в серці порожнеча, а почуття нетривкі. Тоді все це було сповнене муки й каяття, що тривали довго — тривають й досі. Звідси й оце квапливе, химерне повернення.