Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Начальник артилерії нагадав королю про один випадок. Він раз у раз йому нагадував про се, про те. Адже герцог Савойський оглядав королівські гармати в арсеналі, коли угоду ще не було порушено і взаємини наче лишалися дружніми. Герцога зразу приголомшила така потужна артилерія, а начальник її ще й сказав йому прямо в вічі «Ясновельможний пане, цими гарматами я візьму й Монмельян». Як тоді горбатий герцог тупнув ногою! Аж побілів із люті, коли не зi страху.
— Пане де Роні,— сказав король. — Ви просите п'ять тижнів, щоб узяти фортецю. Це гордість герцога, так швидко він її не віддасть. Та однаково я даю вам п'ять тижнів, і ви самі порядкуватимете всім, я тільки дивитимусь.
Пан де Роні не погоджувався, щоб його величність наражався на небезпеки облоги. Насправді він просто не хотів, щоб король утручався в його накази. Чим далі він буде, тим краще. Король зрозумів його, а тому заговорив про інші речі. Він сказав, що цей похід дуже приємний — якби тільки не схопити кулю. В нього відпочиває і тіло, й душа, бо тут він має спокій від жінок, а отже — й від звідників.
Слухаючи цю мову, начальник артилерії поглядав на короля скоса — спочатку суворо, потім з усмішкою. Він був вищий за владаря, але останнім часом, коли йшов швидко, нахилявся всім негнучким тулубом уперед, а руки любив закладати за спину. Король був спритний і гнучкий у рухах, як давніше; поки говорив, він сплигнув із земляної тераси й з осінньою квіткою в руці виплигнув назад.
— Пане де Роні, отут у горах я вперше відчув, що надходить час, коли жінки мене вже не чаруватимуть, а отже, й не мучитимуть. З усіх їх тільки одна була моїм щастям і моїм володінням. Це не повернеться ніколи. — Досі він ні разу не вгадував у розмовах про втрачену. Запала мовчанка.
— Величносте! — нарешті зважився Роні.— Корабель з вашою високородною королевою й незліченними грішми привезе вам і те, й друге — і щастя, і володіння. Ви просто переситились коханками, і ви це самі легко зрозумієте, коли я розповім вам історію одного стародавнього державця. — І розповів королю його ж таки історію — з напутливим наміром. Хоча й молодший за свого владаря, майбутній герцог де Сюллі вважав себе покликаним напучувати його щодо всього — чи то буде артилерія, чи кохання. — Шістсот років тому, — почав начальник артилерії,— у одного славнозвісного володаря Сходу померла найулюбленіша одаліска.
«Шістнадцять місяців тому», — подумав Анрі, що зрозумів його.
— Султан у тяжкому горі заприсягся, — провадив казкар, — що більш ніколи не ввійде до свого гарему. Але така ухвала суперечила його натурі, і тому кожен, хто мав честь бути близьким до нього, тривожився за султанове здоров'я.
— Аякже! — вигукнув Анрі.— При дворах Сходу повно звідників… Уявляю, як вони докучали владареві.
— В кожному разі, він не примусив довго упрохувати себе, — сухо відповів Роні.— Він купив для свого сералю вісімнадцятирічну незайманку.
— Що вже не була нею, — докинув Анрі.
— Коли це може бути виправданням, я його приймаю, — сказав протестант. — Але смуток і усамітнення легко обертаються у непогамовну жадобу насолод. Так сталось і з нашим султаном: він аж ніяк не обмежився тією однією купівлею. Він придбав багато жінок, серед них навіть кузину своєї померлої владарки — можливо, просто на спомин. І всіх своїх хвилинних подруг — подумати лишень! — водив до того самого розкішного дому розваг, де часто, приймав його і його любу владарку господар лихвар.
Анрі поворушив губами. Хтозна, чи розчув Роні його слова, але він замовк, очікуючи.
— Той султан, — прошепотів король, — знав, що йому вже нема чого сподіватись від кохання. Він занедбав себе, скотився нижче гідної його межі.
Роні не чув нічого, бо він уперше з початку прогулянки задивився на гірський краєвид.
— Ми забули про вісімнадцятирічну, — зауважив він нарешті.
— Справді,— здивувався Анрі.— Ваш султан, пане начальнику артилерії, великий забудько. З ним часто бувало, надто коли він вирушав на війну, що нова коханка випадала в нього з пам'яті на день чи й на тиждень. «О зоре, о надіє, о мріє наяву», — таке йому й не снилося. «Прощання, повне болю», — дe там, він тільки радів.