Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Тоді казкар згадав ще одну постать — незлагідного візира:
— Наш султан мав суворого, ощадливого візира. Цей урядовець іще з небіжчицею сварився через те, що вона з усією своєю ріднею тягла з владаря дуже багато грошей, а врешті ще й захотіла стати законною султановою дружиною. А нова улюблениця з цього почала. Не досить того, що батько цієї дами продав султанові її дівоцтво за сто тисяч срібняків і візир мусив їх виплатити. Хто змалює переляк урядовця, коли його владар показав йому грамоту зі своїм підписом і з печаткою, в якій він за всіма правилами обіцяв тій захланній особі законний шлюб. Візир порахував до трьох — а тоді розірвав це монарше зобов'язання.
— Це вже ви казки розповідаєте, пане начальнику артилерії,— король зупинився і втупив у свого супутника очі.— Цього ви не посміли зробити!
— Та й марно було б, — відказав Роні.— Бо ви написали б нове. Ви були без тями від мадемуазель д'Антраг і тільки боялися, що проґавите й цю, як перед тим іншу. Вашому слузі лишалось одне: якнайшвидше одружити вас із якоюсь багатою принцесою.
Король скривився.
— Але ми не одержали й половини того посагу, що вимагали. Я мусив погодитись, аби мати з чого оплатити цю війну. А моє шлюбне зобов'язання зосталось у руках пана д'Антрага, того самого, що стояв біля смертного ложа мого попередника й притримував йому щелепу, щоб не відпадала. Ви могли б придумати щось краще, пане начальнику артилерії.
— У святому письмі сказано… — хотів був заперечити Роні. Але ніхто не дізнався, що саме написано в святому письмі, бо начальник артилерії стулив губи й опустив погляд, — такого за ним ще ніхто не помічав. Король рушив далі — швидше, ніж досі. Мовчки йшли вони через безлистий осінній сад на схилі гори — начальник артилерії поруч короля, який питав себе, що ж сказано у святому письмі. «Любов триває вічно?» Напевне не це. Я люблю Анрієтту не палкіше, ніж вона мене. Я квапився з нею так, бо коли старієш, не лишається часу. «Ноги тих, хто винесе тебе, вже стоять за дверима», — ось що сказано у святому письмі».
— Пане де Роні, кажіть уже вашу гірку правду! Я чекаю від вас гіркої правди.
Тепер голос слуги звучав не сухо, як звичайно. Диво дивне — він ледь не тремтів:
— Величносте! Найгіркіша правда стосується мене самого. Я ревнував вас до вашої любої владарки, що любила вас і була вашим набутком. Та хай там як, а я виконував свій обов'язок перед королем і не смію за цим шкодувати. Решту довершила смерть. І тепер ви біжите по цих осоружних терасах зі мною самим.
Анрі думає: «Щирий слуга. Зразковий слуга: наввипередки зі смертю він звільняє мене від усіх, кого я люблю. Хто ж на черзі?»
Роні не примусив його чекати. Він назвав маршала Бірона, якого Анрі любив, зрадником. Коли Анрі обурився, він навів докази зради.
— Звольте, ваша величносте, самі поїхати на арену його підозрілих дій.
— Пане начальнику артилерії, ви просто хочете спекатись мене, щоб я вам тут не заважав.
— Величносте! І тут, і всюди ви повинні перемагати. Мій ворог — той, хто стає нам на дорозі.— Це вже був знайомий непохитний тон. — Зніміть із мене голову. А коли ви лишаєте її мені, тоді мусять скотитися голови тих, хто зраджує короля, — хоч би ці люди мали від нього письмове зобов'язання з підписом і печаткою. Із мстивості вони стають змовниками проти мого владаря.
— Пане начальнику артилерії, ви вважаєте, що тільки ваша голова міцно сидить на в'язах. Мені не хочеться вірити, що ви маєте рацію.
На цьому скінчилась їхня прогулянка. Анрі думає: «Врешті-решт завжди виходить, що він мав рацію».
Химерне повернення
Король відвідав свого маршала Бірона на арені підозрілих дій. Перша з них була та, що Бірон спробував підставити короля під ворожі кулі. В обложеному місті ніяк не могли б угадати, де стоїть король, якби їх не повідомили.
— Поясніть мені цей дивний випадок, — зажадав Анрі, ніби не знав, що випадки не мають пояснень. Але зрада здавалась йому ще нез'ясовнішою.
— Ваш батько любив мене, а я його, — сказав він синові вже, мабуть, усоте, бо тільки пам'ять про старого виправдовувала всі вияви ласки, що дістались молодому. — Він був спочатку моїм ворогом, а тому, коли доля звела нас, став тим надійнішим другом. Чи не гадаєте ви, пане маршале, що незаслужена дружба штовхає того, кому вона дарована, до ненависті й помсти?