Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Адже по-іншому просто не могло бути. Надто багато в нас було спільних спогадів, щоб я не сподівався на їхню допомогу.
Коли мені виповнилося шістнадцять, я переміг іще одного обдарованого бійця — Тадасіму Акіяма. У віці двадцяти одного року я вирушив до столиці й бився там із різними майстрами клинка, жодного разу не зазнавши поразки… Відтоді я живу, не дотримуючись ніяких особливих правил…
— Ну, а хто цей тато? — запитав Дмитро.
— Хто його знає, — відповів я. — Одне можна сказати точно: у нього є гроші, щоб надіслати сюди кількох стрільців, і вкрадений у нього Маринкою диск цікавить його значно більше, ніж сама пасербиця.
— Може, й ми зашлемо до нього кого-небудь? — запитав Сашко. — Наприклад, якихось якудз із гранатометом.
— А навіщо?
— А так. Щоб не чекати від нього нових посланців.
— Якщо приїдуть нові, — сказав я, — тут і залишаться. Якщо приїжджатимуть занадто часто, то ми з Маринкою змінимо прізвища і зникнемо десь на островах…
— Звик до неї? — посміхаючись, запитав Дмитро.
— Звик.
— Не хочеш розлучатися?
— Не хочу.
Я не знав тоді, як правильно пояснити свої почуття. Радше як подвійне усвідомлення: «Життя скінченне» і «Але в ньому є хтось, хто надає йому сенсу». І цим «кимось» була, звичайно ж, Марина.
Хоча тоді це ще не було справжньою любов’ю.
— Треба купити їй чого-небудь смачненького, — мовив Сашко.
— Ні в якому разі, — відповів Дмитро. — Дівчинка покарана. Нехай хоч день вона поживе з відчуттям провини, щоб усвідомити…
Ніхто з нас ніколи не займався вихованням дітей, але щодо теорії:
— Містере Спок?
— Так, містере Спок.
— Чудово, містере Спок.
Як його звали? Здається, Бенджамін…
Частина дев’ята
Тато й донька
Уранці Юкіко спакувала свій одяг.
— Що трапилося?
— Мені краще буде виїхати.
— Навіщо?
— Тепер вам ліпше мешкати разом. Побудьте наодинці, звикніть одне до одного. Постарайся її полюбити, дівчинці необхідна твоя любов.
От і ще одна мадам Бенджамін.
— І куди ти поїдеш?
— До батьків, — сказала Юкіко. — Ось їхня адреса, — аркушики з ієрогліфами: адреса, схема того, як туди краще дістатися від станції, і: «Я сумуватиму без тебе».
Здається, так?
Ми відвезли Юкіко на вокзал.
— А чому ти її не поцілував? — запитала в мене Маринка.
— Тут не заведено, — відповів я.
— Вона тобі хто?
— Ну… — я боявся травмувати малу.
Але поки я думав про це, доня встигла здивувати мене:
— Ну, ти її ши-ши-ши, — і вона зробила кілька рухів стегнами, після яких я ледь не відважив їй потиличника.
— Так, — сказав я. — Вистачить дитинства. Канікули закінчено. Починаються суворі будні.
Ми поїхали в ресторан, а потім на моє прохання посильний із крамниці навпроти мого будинку з’їздив до українського консульства і привіз відтіля півтора десятка газет і досить безглузду книжку «Сто найвідоміших шедеврів України».
— А це навіщо? — запитала Марина.
— Уроки вчитимемо.
— Ну, читати ти вмієш, — сказав я. — А писати?
— Я знаю три мови, — відповіла Маринка. — Я вмію і писати, й читати, і навіть знаю, що двічі по чотири — вісім.
— Чудово.
Ми залишилися вдвох, і я навіть не міг уявити, чим зайняти її далі.
— Може, сходимо в кіно?
— Навіщо?
— Просто.
— Не хочу, — сказала вона, лежачи на животі й гортаючи комікс.
— Можемо сходити попоїсти чого-небудь солодкого.
— Теж не хочеться.
— Солоного?.. Гіркого?.. Такого, що тіпається і плазує по тарілці?
— Слухай, — сказала Марина. — А що ти робив би, якби мене не було?
— Тобто?
— Ну, якби я не приїхала, що ти робив би зараз?
— Працював би.
— Ну то працюй.
— Гаразд, — я вивів її на кухню, опустив натисканням кнопки «підлога номер три» кабінет і ввімкнув комп’ютер.
Тут немає церемоній, немає повчань: сприймання Дзен винятково особистісне. Самовдосконалення у Дзен не передбачає зміни поведінки, але кличе до усвідомлення природи звичайного життя. Кінцева точка — це початок, і найбільша чеснота — простота.