Я обслуговував англійського короля

красунею, дивився їй в очі і знову її цілував, а за хвилю обоє завмерли в обіймах, розчулившись, потім президент глибоко зітхнув, солодко зітхнув, а та дама також зітхнула, аж здійнялося їй пасемко волосся і лягло на чоло, вони підвелися, взялися за руки, як діти, що зібралися танцювати подоляночку, і раптом, тримаючись за руки, вибігли в двері, танцюючи й підскакуючи на стежках у парку, звідки долинав ясний сміх і веселий регіт пана президента, а я все ніяк не міг зіставити пана президента з його портретом на марках і в публічних місцях, бо досі вважав, що пан президент таких речей не робить, що це панові президентові не личить, а він був такий самий, як і решта багачів, або як я, як Зденек, а тепер біг садом, що потопав у світлі місяця, того таки дня перед полуднем ми привезли свіже сіно, і я бачив, як біла сукня тієї красуні і біла накрохмалена сорочка пана президента, і його білі, наче порцелянові, манжети миготять і літають туди й сюди, від копички до копички, видно було, як пан президент доганяє ту білу сукню, підхоплює і легко підіймає, я бачив як його манжети возносять ті білі шати, як несуть їх, підкидають, виловлюють, наче з ріки, або так, як мати несе дитятко в білій сорочечці до ліжечка, так ніс її пан президент углиб нашого саду під столітні дерева, щоби з-під них знову пробігтися з нею і покласти її на копицю сіна. Але біла сукня висковзнула й побігла далі, а пан президент за нею, аж поки не впала на сіно, а пан президент на неї. Я бачив його манжети, а потім побачив, як біла сукня маліє, і білі манжети відкидали і підкидали її так само, як ми підкидаємо маків цвіт, а потім настала тиша в саду готелю «Тіхота»… я перестав дивитися, оскільки перестав дивитися і сам шеф, опустивши фіранки, Зденек дивився в підлогу, і покоївка теж дивилася в підлогу, вона стояла на сходах у чорному, і виднівся на ній тільки білий фартушок і біла опаска на густому волоссі, ми всі перестали спостерігати за тими двома, але всі були зворушені, так, мовби ми самі лежали на копиці сіна з тою красунею, яка заради цієї сцени на сіні прилетіла літаком аж з Парижа, мовби це все трапилося з нами… а найважливіше, що ми єдині, хто брав участь у цьому святі кохання, що нам присудила це доля, яка за це не хоче від нас нічого більшого, ніж тайну сповіді, як від священика. Після опівночі послав мене шеф, щоб я відніс до дитячої хатки кришталевий дзбан з холодними вершками, буханець свіжого хліба і грудку масла, загорнуту у виноградне листя. І от я, трясучись, поплуганився з кошиком повз розкидані копички сіна, які творили ціле ложе, і, вклонившись тому сіну, я не стримався й підняв жменю сіна, понюхав і завернув у напрямку трьох срібних ялинок, і там уже забачив осяяне віконце, а коли наблизився, то в дитячій хатинці, де бубники, скакалки, ведмедики й ляльки, там у маленькому кріселку в білій сорочці сидів пан президент, а навпроти нього в такому самому кріселку сиділа та вродлива французка, так вони там і сиділи, ті двоє коханців, і дивилися одне одному в очі, поклавши руки на столик, а звичайнісінький ліхтар зі свічкою освітлював ту хатку… і пан президент встав і заслонив віконце, йому довелося схилитися, щоб вийти з хатки, і я подав йому кошик, той наш пан президент був такий високий, що мусив згинатися, а я, такий маленький, подав йому того кошика, а він сказав: «Дякую тобі, хлопчино, дякую»… і знову його біла сорочка позадкувала, білий метелик був розв’язаний, і я перечепився об його фрак, повертаючись назад… тим часом світало, і коли зійшло сонце, з дитячої хатки вийшов пан президент і та дама в самому комбіне… білу сукню волочила за собою, а пан президент ніс ліхтаря, в якому горіла свічка, але то була тільки цятка проти сонця на овиді… а тоді пан президент схилився, підняв фрак за рукав і поволочив його за собою, увесь фрак був у стеблах, трачці та сіні… і так вони пленталися, як сновиди, блаженно усміхаючись… А я дивився на них і раптом усвідомив, що бути кельнером, то не абищо, бо є кельнери та й годі, а я кельнер, який тактовно обслуговував пана президента, і маю цим пишатися, так само, як той славний кельнер, знайомий нашого Зденка, що обслуговував у шляхетському клубі самого ерцгерцога Фердинанда д’Есте… а потім пан президент від’їхав одним автом, а та дама від’їхала другим, а третім ніхто не від’їхав, той невидимий третій гість, для якого було замовлено готель і прийняття, для якого накривали на стіл і потім виставили панові президентові рахунок за наїдки і покій, у якому той третій не спав. А коли настала липнева спека, шеф уже не їздив по покоях і ресторації, але беззмінно сидів у тім своїм кабінеті, у такій льодівні, де температура не могла сягати вище двадцяти градусів, але навіть тоді, коли він уже не з’являвся, коли не їздив алейками парку, він все одно мовби нас всюди бачив, наче був всемогутній. Він обслуговував гостей, давав розпорядження й замовлення свистком, і мені здавалося, що він тим своїм свистком промовляв більше, ніж словами. На ту саме пору поселилися у нас чотири чужинці, звідкись аж із Болівії, привезли з собою таємничу валізу, яку пильнували, як зіницю ока, навіть ходили з нею спати. Всі були у чорних костюмах, чорних капелюхах, мали чорні обвислі вуса, а ще носили чорні рукавички, і та валіза, яку вони пильнували, була теж чорна і скидалася на труну. Ті четверо були цілковитою протилежністю до наших гультяйських нічних гостей. Але, видно, мусили добре шефові заплатити, якщо він сам їх прийняв. То було його особливістю, і взагалі особливістю того готелю, що коли хтось у нас поселявся, то за часникову юшку з кропом і деруни, і склянку кисляку отримував такий самий рахунок, як за вустриці й омари, запиті шампаном «Неіnkel Trocken». Так само було і з нічлігом: якщо хтось засинав на канапі в залі ресторації, то мусив заплатити за апартамент, у цьому, власне, й полягав гонор нашого дому, готелю «Тіхота». А мені, як стій, кортіло дізнатися, що вони мають у тій валізочці, аж якось, коли вернувся шеф того чорного товариства, а був то жид, пан Саламон, я дізнався від Зденка, що той пан Саламон має контакти з Прагою, з самим архієпископом, і що дипломатичними каналами просить, щоб гой освятив статуетку Бамбіно ді Прага, Празького Ісусика, котрий дуже популярний у Південній Америці, і то так, що мільйони індіянців носять того Ісусика на шиї на ланцюжку, і там існує красива легенда про те, що Прага — найгарніше місто на світі, а Ісусик ходив там до школи, тому вони хочуть, аби сам празький архієпископ освятив того Ісусика, який важить шість кілограмів і вилитий зі щирого золота. З тих пір ми не жили вже нічим іншим, тільки тим славним освяченням. Але все було не так просто, наступного дня приїхала празька поліція, і сам комендант склав рапорт болівійцям, що вже про того Ісусика стало відомо у празькому злочинному світі, і навіть приїхала якась банда з Польщі, аби викрасти те Бамбіно. Отже, вони порадилися і вирішили, що буде найкраще сховати справжнього Ісусика, а коштом уряду Болівії вилити копію з позолоченого чавуну і до останнього моменту возити з собою саме її, бо якби крадіжка вдалася, то нехай краще вкрадуть фальшивого Ісусика, ніж справжнього. І таки другого ж дня привезли таку саму чорну валізочку, і коли її відчинили, там була така краса, що аж сам шеф приїхав зі своєї льодівні, аби поклонитися Ісусикові. А відтак пан Саламон домовлявся з архієпископською консисторією, але архієпископ те Бамбіно освятити не хотів, бо єдине Бамбіно було в Празі, а так би стало двоє Бамбінів, те все я дізнався від Зденка, бо він знав іспанську й німецьку, а сам Зденек ходив такий розчулений, я вперше бачив, щоб він аж настільки вийшов з рівноваги, але за три дні приїхав пан Саламон, і було видно вже в авті, що він везе добру новину, сміявся й вимахував руками, тому негайно всі збіглися, і пан Саламон відзвітував, що йому спала на думку добра ідея, архієпископ любить фотографуватися, отже, пан Саламон йому запропонував, що увесь обряд буде сфільмовано і покажуть його по цілому світі, всюди, де є кінотеатри, як додаток до кіножурналу, і всюди буде не тільки архієпископ, а й Ісусик, і собор Святого Віта, тому церква, як схитра запевнив пан Саламон, від цього лише виграє і розширить свою популярність. Коли настав день освячення, вони цілу ніч радились, і так склалося, що ми зі Зденком отримали від поліції завдання, що саме ми удвох повеземо того справжнього Ісусика, у трьох автах сидітимуть ті болівійці з комендантом поліції у фраках, які повезуть імітацію Бамбіна ді Прага, а я зі Зденком і трьома детективами, котрі будуть переодягнені як фабриканти, поїдемо тихенько вслід за ними. То була весела мандрівка, я тримав, за задумом керівника болівійської католицької громади, справжнього Ісусика на колінах, і от виїхали ми з готелю «Тіхота», ті детективи були веселі хлопці і розповіли, що навіть коли виставлялися для публіки королівські клейноди, то й тоді вони перевдяглися на священиків, ходили довкола вівтаря і буцім молилися, а тим часом за пазухою в них, як у Аль Капоне, були револьвери в кобурах під пахвами, і коли була перерва, вони, переодягнуті на прелатів, дозволили, щоб їх сфотографували на тлі тих клейнодів, згадуючи про це, вони дуже сміялися, а перед тим по дорозі я мусив їм показати те Бамбіно ді Прага, врешті ми вирішили, що затримаємось, а за муром Зденек сфотографує нас у товаристві Бамбіна ді Прага фотоапаратом тих тайняків, котрі були пе�