Я обслуговував англійського короля

Той генерал приїхав і наступного дня, але вже не сам, а з гарними дівчатами і якимось товстим поетом, цього разу стрілянини вже не було, зате вони так затято сперечалися про літературу й поетичні напрями, що аж порскали одне одному в обличчя, і я вже думав, що той генерал того поета застрелить, але вони швидко охололи й почали сваритися через одну письменницю, про яку завше казали, що вона плутає теє-то, як його, з каламарем, і що не один уже вмочив своє перо в її чорнило, а згодом ледь не дві години обговорювали одного літератора, генерал стверджував, що якби той хлоп переймався своїми творами так, як переймався чужими ваґінами, було б краще і для того літератора і для чеської літератури, а поет уперся, що, навпаки, мовляв, то справжній письменник, і якщо після Бога найбільшим творцем є Шекспір, то після Шекспіра — наш поет, про якого вони вели мову, і було це прекрасно, бо шеф, щойно вони приїхали, замовив музикантів, і ті музи´ки грали їм невпинно, без перерви, а вони з тими дівчатами страшно пили, а генерал не тільки голосно кляв перед кожним кусником і кожним ковтком, а й тяжко смалив, і щоразу як курнé, закашляється, дивиться на цигарку й кричить: що за гидоту кладуть у ці «єгиптянки»? Але смалив так, що недопалок присвічував у присмерку… а музики грали й пили, а я дивувався, бо в цих двох гостей на колінах постійно сиділи дівчата, час до часу вони піднімалися нагору до покоїв і за чверть години верталися, голосно регочучи, і ще генерал, коли ступав по сходах, запихав руку дівчині межи стегна і скаржився: де там, любощі вже не для мене, а втім, що, хіба тут з нами є якісь дівочки´? Але йшов і повертався за чверть години, і я бачив, що та панянка йому вдячна і сповнена любові, бо судилося їй те саме, що й тим двом учорашнім арманьякам і пляшкам шампана «Неіnkel Trocken» і «La Cordoba», і знову дискутували про смерть поетизму і про новий напрям сюрреалізму, що переходить до другої фази, і про заангажоване мистецтво, і мистецтво чисте, і знову гарчали до самої півночі, а тим дівчатам раз у раз бракувало шампана і їжі, так, мовби ту їжу в них вкладали і зразу ж виймали, такий вони відчували голод… потім музи´ки сказали, що вже все, що мусять іти додому, що вже не будуть грати, і той поет узяв ножички і відчикрижив з мундира генерала золотий орден і кинув його музикам, і вони грали далі, були то якісь цигани чи мадяри, і знову генерал пішов з дівчиною до покою, і знову на сходах казав, що йому як мужчині вже капут, і знову за чверть години вертався, і тоді йому на зміну йшов поет зі своєю панянкою, а музики знову складали інструменти й казали, що йдуть додому, тоді поет узяв ножички, відрізав ще дві медалі і кинув їх музикантам на тацю, а генерал узяв ножички і, відтявши решту відзнак, теж кинув їх на тацю музикантам, і то все заради тих красних панянок, а ми це коментували як щось величне, достохвальне, ніколи досі не бачене, Зденек мені шепнув, що то найвищі відзнаки, англійські, французькі й російські з Першої світової війни… генерал скинув мундир і почав танцювати, і бурчав на панянку, аби вона танцювала з ним поволі, бо він слабусь на легені і на серце, і просив циганів, щоби грали чардаш, і ось цигани почали, і генерал, викашлявшись і вихаркавшись, теж почав танцювати, і тій панянці довелося додати газу, генерал вивільнив руки, одну підняв над головою, а другою возив по підлозі, як півень, і все пришвидшував свої рухи, і від цього мовби помолодів, і панянка вже за ним не встигала, але генерал не сповільнював, а танцював далі, і при цьому цілував панянку в шийку, і музики їх обступили, і видно було в їхніх очах подив і захоплення, у їхніх очах можна було прочитати, що генерал танцює й за них, і музика єднала їх з вояком, і вони то приспішували її, то сповільнювали, у лад з танцем і завзяттям генерала, який танцював удатніше за партнерку, котра вже голосно дихала і розчервонілася, а нагорі, опершись на балюстраду, стояв товстий поет з красунею, з якою допіру був у покої, а тепер узяв її на руки, і саме в цей час зблиснули перші сонячні промені, і поет зніс ту прекрасну дівчину до тих, що танцювали чардаш, і через відчинені двері вийшов на подвір'я, офіруючи ранковому сонцю напівоголену п’яненьку панянку з розірваною блузочкою… а згодом, коли вже рушили ранкові потяги з робітниками, везучи їх до праці, приїхало генеральське авто, такий довгий відкритий шестимісний лімузин Ніspano-Suiza, спереду перегороджений склом, а ззаду обтягнутий козячою шкурою, а потім гості заплатили рахунок, той поет витратив увесь гонорар за книжку, що мала десять тисяч накладу, так само як «Життя Ісуса Христа» Йодля, але заплатив з приємністю і сказав, що відразу піде за авансом і поїде до Парижа й напише нову книжку, ще кращу, ніж та, яку щойно пропили… потім завантажив генерала у білій розхристаній сорочці з закасаними рукавами, він сидів ззаду коло панянки і спав, а спереду сидів поет з червоною трояндою за вилогою піджака, а перед ним з оголеною золотою генеральською шаблею, спершись ліктем на переднє скло, стояла та вродлива танцівниця, вона мала на собі розхристаний генеральський мундир з обрізаними орденами, поверх копиці розпущеного волосся наділа генеральську шапку, і так вивищувалася з двома пишними персами, а Зденек (казав, що вона подібна до статуї Марсельєзи, і вся компанія рушила вниз до вокзалу, а коли робітники сідали на потяг, генеральське авто їхало уздовж перону у напрямку Праги, а та дівчина з виваленими цицюлями вимахувала шаблею й кричала: «На Прагу!». Так вони й приїхали до Праги, то мусило бути щось фантастичне, потім ми довідалися, що той генерал з поетом і з дівчатами, а головне, з тою красунею в розірваній блузочці й цицями, що стирчали назовні, і з оголеною шаблею, проїхали Пржікопи і Народну алею… і поліцейські віддавали їм честь, а генерал з руками, що звисали аж до самої підлоги, сидів ззаду в Ніspano-Suiza і спав… І тоді я в готелі «Тіхота» зрозумів, що казку про те, ніби праця ушляхетнює людину, вигадали не хто інші, лиш ті, котрі тоді цілу ніч пили і їли з гарними дівчатами на колінах, оті багаті люди, які вміють бути щасливі, як малі діти, а я собі думав, що багаті люди прокляті чи що, що мазанки й піддашшя, і кисле молоко з картоплею дають людям почуття щастя і блага, що багатство — це прокляття… але здається, що й ті пашталакання про те, які щасливі люди живуть у мазанках, вигадали теж наші гості, яким було однаково, скільки вони проциндрять за ніч, котрі розкидали банкноти на всі сторони світу і почувалися пречудово… ніколи я не бачив таких щасливих людей, як ті багаті промисловці і фабриканти… як я вже казав, вони вміли забавлятися і радіти з життя, як малі бешкетники, часто роблячи одне одному на зло й вигадуючи різні фіглі, стільки у них було на все часу… і завше в розпал забави один другого спитає, чи не треба йому вагон мадярських свиней, або два, або цілий потяг? А тамтой, приглядаючись до нашого служника, як той рубає дрова, бо ці багачі завжди мали враження, що служник — найщасливіший чоловік на світі, і так дивилися замріяно на ту працю, яку вихваляли, але ніколи не виконували, а якби їм довелося її виконувати, то були б нещасні і урвалося б їхнє щастя, і ось тоді тамтой, що дивився на нашого служника, несподівано питає: «У Гамбурзі мав бути корабель коров’ячих шкір з Конго, не знаєш, що з ним?» І той перший, мовби йшлося не про корабель, а про одну шкуру: «А скільки я мав би з того відсотків?» А той другий сказав, що п’ять, а той перший сказав: «вісім, бо тут є ризик, що будуть там хробаки, ті негри погано солять»… і ось перший простягає руку і каже: сім… хвилю дивляться одне одному в очі, а потім тиснуть руки… і вертаються до панянок, і тими самими руками гладять голим дівчатам перса і узгірок розчесаних кучериків на животику, і цілують його повними вустами, мовби втягують вустриці чи висмоктують варених слимаків, але, купивши або продавши потяг поросят чи корабель шкур, вони мовби зразу молодіють. Декотрі з наших гостей тут купували й продавали цілі вулиці з кам’яницями, один навіть продавав і продав град