Я обслуговував англійського короля

[13] і два замки, тут було куплено й продано цілу фабрику, генеральні представники фірм домовлялися тут про постачання пакувальних матеріалів для всієї Європи, узгодили тут позичку на півмільярда крон комусь там на Балканах, продали два потяги амуніції, відіслали зброю для кількох арабських полків… а все таким самим робом, за шампаном, панянками і французьким коньяком, і з видом з горішнього вікна на освітленого служника, що рубав дрова… Після прогулянок місячної ночі в парку починалася забава в сліпу бабу, яка завше завершувалася в копицях сіна, яке шеф теж мав у стодолі для декорації, як і того служника з сокирою, гості поверталися на світанку, у волоссі й на одязі повно сухого сіна, усі щасливі, наче після театру… і роздавали нам і музикантам стокронові папірці, повні жмені стокронок, з багатозначним підморгуванням, мовляв, ми нічого не бачили й нічого не чули, хоча завше чули і бачили все, а наш шеф кланявся з візка, яким тихо проїжджав на ґумових колесах з покою до покою, пильнуючи, аби все було гаразд, аби ми уволили кожне бажання гостей, бо наш шеф усе передбачив, навіть якщо хтось під ранок затужив за свіжим молоком чи за холодними вершками, все було на місці, і на блювання ми мали у викахльованих туалетах такий пристрій, таку одноособову блювачку з блискучими хромованими держаками, і колективну блювачку, що скидалася на довгий кінський жолоб, над яким було поруччя, отже, гості стояли, тримаючись за ті віжки і ригали в товаристві, взаємно підбадьорюючи одне одного, хоча я, коли блював, то соромився, навіть тоді, коли ніхто мене не бачив, але багачі ригали так, мовби то було частиною забави й ознакою доброго виховання, а коли вже все виблюють, то верталися зі сльозами в очах, аби за хвилю їсти й пити зі ще більшим апетитом, як старі слов’яни… А метрдотель Зденек був справжній метрдотель, він навчався в Празі в «Червоному Орлі», там був один старий метрдотель, який їх учив, той метрдотель служив особистим кельнером у шляхетському казино, куди заглядав сам ерцгерцоґ д’Есте, отож Зденек обслуговував так, ніби перебував у творчому трансі, Зденек взагалі сприймався як гість під час забав, бо завжди був гостем наших гостей, на кожному столику у нього був свій келих, з якого тільки надпивав, і завше зі всіма цокався на здоров’я, ходив, носив страви, усе, як у сні, такими плинними рухами, мовби хтось йому невпинно загрожував зіткненням, мав красиві й елегантні рухи тіла без огляду на те, що робив, і ніколи й на хвильку не присів, завше стояв, і завше знав наперед, чого забагнеться відвідувачу у той чи інший момент. А раз пішли ми зі Зденком на гульки, Зденек мав таку графську манеру, що проциндрював геть усе, що заробив, за межами «Тіхоти» він поводився точнісінько так само, як наші гості у нас, і ще йому лишалося досить, аби ми могли вернутися таксівкою, будив корчмаря у найзачуханішій сільській корчмі і наказував збудити музикантів, і вони мусили грати, а Зденек ходив від хати до хати й будив усіх, хто спав, і запрошував до корчми випити за його здоров’я, а потім там грали музики і були танці до самого рання, а коли випивали все, що мав корчмар у пляшках і в бочках, тоді Зденек будив власника бакалії і купував цілі кошики пляшок і все роздавав старим бабам і дідам, і платив не тільки за те, що випив у шинку, а й за ті всі солодкі міґлики, все, що роздарував, і сміявся, і був щасливий саме тоді, коли все витратив. І ще, такий він уже був, раптом почне блефувати, позичає двадцять галерів, мовляв, не має сірників, купує сірники і запалює папіросу, він, той, хто любив припалити сиґару скрученою десятикронкою від каміна в шинку… а потім ми верталися, і музики грали нам услід, а як був ще час, то Зденек викуповував усі квіти в садівника і розкидав на всі боки гвоздики, ружі і хризантеми, а музики відпроваджували нас аж за село, а оздоблене квітами авто везло нас до готелю «Тіхота», бо той день, а точніше, ніч, була в нас вільна.