Я обслуговував англійського короля

[11], так само було з французькими делікатесами, після кожного шматочка здавалося, що генерал ось-ось виблює, він клявся, що більше того в рот не візьме і не вип’є ані краплі, накидався на Зденка і на мене: «Що ви мені тут подаєте? Отруїти мене здумали, гунцвоти, хочете, щоб я вмер!» Але він вихилив ще одну пляшечку арманьяку, а Зденек прочитав йому лекцію, чому найкращий коньяк називається «Арманьяк», і не коньяк, а бренді, а коньяк продукують лише в провінції, яка називається Коньяк, і тому, наприклад, хоч найліпший коньяк отримують за два кілометри від кордонів провінції Коньяк, та його вже не можна називати коньяком, тільки бренді, а о третій ранку генерал повідомив, що більше вже не витримує і що ми убили його тим, що запропонували йому яблуко, а до третьої ранку генерал уже з’їв і випив стільки, що цього вистачило б для п’яти людей, але він раз у раз нарікав, що нічого йому не смакує, що, мабуть, дістав рака, а в кращому випадку виразку шлунку, що має знищену печінку і каміння в нирках, отож о третій ранку він був уже п’яний, як чіп, і, витягши пістолета, поцілив у келих, що стояв на вікні, і пробив шибу, а шеф тихо під’їжджав на ґумових колесах, сміявся і поздоровляв генерала, і під’юджував, аби той спробував на шефове щастя поцілити в кришталеву сльозинку на венеційській люстрі, і ще казав, що останній великий постріл, свідком якого він був, належить князеві Шварценберку, який підкинув п’ятикронку і поцілив у неї з мисливської рушниці, заки вона встигла впасти на стіл… І шеф під’їхав, узяв указку і показав на отвір над каміном. Але генерал спеціалізувався на келихах, він стріляв, і ніхто з того не дивувався, навіть коли куля прострелила вікно і просвистіла над зігнутим служником, який незмінно рубав дрова, служник тільки потер собі вухо і колов далі… Потім генерал замовив собі каву по-турецьки і, поклавши руку на серце, запевняв, що каву йому взагалі не можна пити, після чого випив ще одну, і прорік, що якби такво був печений півень, то мав би на нього апетит перед смертю… і шеф уклонився, засвистав, і за хвилю прибіг кухар, свіженький, у чистому білому чепці і приніс цілу гусятницю, а генерал як побачив того когута, скинув кітель, розстебнув сорочку і, сумно почавши з того, що йому не можна смаженого, взяв і роздер того когута, і їв, безперестанку нарікаючи на своє здоров’я, мовляв, йому не можна переїдати, що нічого гидкішого не їв, а Зденек йому сказав, що в Іспанії до курятини подають шампана і що тут підійшла б «La Cordoba», і генерал кивнув, а потім попивав і закусував півнем, і щоразу кляв і кривився, і за кожним кусником і ковтком казав, що diesen Poulard auch diesen Champagner kann man nicht trinken und essen[12]… і о четвертій ранку, коли нанарікався і настогнався, вся важкість з нього мовби опала і він попросив рахунок, Зденек йому приніс, бо мав уже все підраховане, і подав йому той рахунок на таці під серветкою, але врешті мусив сам прочитати генералові список його витрат і, найголовніше, назвати все, що генерал випив і з’їв… І Зденек читав йому рядок за рядком, а генерал усміхався й усміхався щораз дужче, аж розреготався і тішився, цілковито тверезий і здоровий, навіть минув йому кашель, потім випростав плечі, хвилю помоцувався з мундиром і, задоволений, з сяючими очима, доручив ще наготувати згорток харчів і для шофера, платив шефові банкнотами по тисячу крон, заокругливши рахунок до тисячі, видно, тут був такий звичай, а потім дав тисячу за стрілянину, за розстріляну стелю і вікно, і запитав шефа: «Досить?» І шеф кивнув, що досить. Я теж дістав триста крон «на пиво», і генерал накинув на плечі плащ з червоним підкладом, узяв золоту шаблю, вставив монокль і пішов, подзвонюючи шпорами, і коли він так ішов, то вмів дуже вдатно підкидати чоботом шаблю, щоб за неї не зачепитися і не впасти…