Я обслуговував англійського короля

Якось ми чекали особливого гостя, і шефові на цьому дуже залежало. Разів з десять, або й двадцять, він об’їхав увесь готель у своєму кріслі на колесах, і щоразу щось було не так… замовлення надійшло на три особи, але приїхало тільки дві, хоча ми все підготували на трьох, проте цілу ніч ми приносили страви і третій особі, мовби вона ось-ось мала з’явитися, ніби то був якийсь невидимець, котрий тут сидів, ходив, прогулювався садом, гойдався на гойдалці… Спочатку велике розкішне авто привезло даму, з якою шеф розмовляв по-французьки, і Зденек також… потім приїхало друге авто, десь о дев’ятій вечора, і звідти вийшов сам президент, якого я одразу впізнав, а шеф звертався до нього «Ваша Ексцеленція»… і президент вечеряв з тою прегарною французкою, що прилетіла до Праги літаком, а пан президент мовби увесь перемінився, так, ніби помолодшав, сміявся, сипав жартами, пив шампана, а потім коньяк, а добряче розвеселившись, перейшли до покою з бідермаєрівськими меблями й квітами, і пан президент посадив ту красуню біля себе і цілував їй руки, а потім поцілував плече, таку сукенку мала та вродлива жінка, що руки були відкриті, розмовляли про літературу і ні з того ні з сього почали сміятися, пан президент шептав їй щось на вушко, і тоді вона заливалася сміхом, а пан президент сміявся теж, аж ляскав руками по колінах, і сам наливав шампана, а потім цокалися, тримаючи келихи за ніжки, а вони дивилися одне одному в очі і так солодко пили, і тоді та дама легко штовхнула пана президента на спинку фотеля й сама почала його цілувати, довго, такий дуже довгий цілунок, а пан президент заплющився, а дама гладила його по тілу, а він її теж, я бачив його діамантовий перстень, як він іскрився на стегнах тієї красуні, враз президент ніби прокинувся, схилився над красунею, дивився їй в очі і знову її цілував, а за хвилю обоє завмерли в обіймах, розчулившись, потім президент глибоко зітхнув, солодко зітхнув, а та дама також зітхнула, аж здійнялося їй пасемко волосся і лягло на чоло, вони підвелися, взялися за руки, як діти, що зібралися танцювати подоляночку, і раптом, тримаючись за руки, вибігли в двері, танцюючи й підскакуючи на стежках у парку, звідки долинав ясний сміх і веселий регіт пана президента, а я все ніяк не міг зіставити пана президента з його портретом на марках і в публічних місцях, бо досі вважав, що пан президент таких речей не робить, що це панові президентові не личить, а він був такий самий, як і решта багачів, або як я, як Зденек, а тепер біг садом, що потопав у світлі місяця, того таки дня перед полуднем ми привезли свіже сіно, і я бачив, як біла сукня тієї красуні і біла накрохмалена сорочка пана президента, і його білі, наче порцелянові, манжети миготять і літають туди й сюди, від копички до копички, видно було, як пан президент доганяє ту білу сукню, підхоплює і легко підіймає, я бачив як його манжети возносять ті білі шати, як несуть їх, підкидають, виловлюють, наче з ріки, або так, як мати несе дитятко в білій сорочечці до ліжечка, так ніс її пан президент углиб нашого саду під столітні дерева, щоби з-під них знову пробігтися з нею і покласти її на копицю сіна. Але біла сукня висковзнула й побігла далі, а пан президент за нею, аж поки не впала на сіно, а пан президент на неї. Я бачив його манжети, а потім побачив, як біла сукня маліє, і білі манжети відкидали і підкидали її так само, як ми підкидаємо маків цвіт, а потім настала тиша в саду готелю «Тіхота»… я перестав дивитися, оскільки перестав дивитися і сам шеф, опустивши фіранки, Зденек дивився в підлогу, і покоївка теж дивилася в підлогу, вона стояла на сходах у чорному, і виднівся на ній тільки білий фартушок і біла опаска на густому волоссі, ми всі перестали спостерігати за тими двома, але всі були зворушені, так, мовби ми самі лежали на копиці сіна з тою красунею, яка заради цієї сцени на сіні прилетіла літаком аж з Парижа, мовби це все трапилося з нами… а найважливіше, що ми єдині, хто брав участь у цьому святі кохання, що нам присудила це доля, яка за це не хоче від нас нічого більшого, ніж тайну сповіді, як від священика. Після опівночі послав мене шеф, щоб я відніс до дитячої хатки кришталевий дзбан з холодними вершками, буханець свіжого хліба і грудку масла, загорнуту у виноградне листя. І от я, трясучись, поплуганився з кошиком повз розкидані копички сіна, які творили ціле ложе, і, вклонившись тому сіну, я не стримався й підняв жменю сіна, понюхав і завернув у напрямку трьох срібних ялинок, і там уже забачив осяяне віконце, а коли наблизився, то в дитячій хатинці, де бубники, скакалки, ведмедики й ляльки, там у маленькому кріселку в білій сорочці сидів пан президент, а навпроти нього в такому самому кріселку сиділа та вродлива французка, так вони там і сиділи, ті двоє коханців, і дивилися одне одному в очі, поклавши руки на столик, а звичайнісінький ліхтар зі свічкою освітлював ту хатку… і пан президент встав і заслонив віконце, йому довелося схилитися, щоб вийти з хатки, і я подав йому кошик, той наш пан президент був такий високий, що мусив згинатися, а я, такий маленький, подав йому того кошика, а він сказав: «Дякую тобі, хлопчино, дякую»… і знову його біла сорочка позадкувала, білий метелик був розв’язаний, і я перечепився об його фрак, повертаючись назад… тим часом світало, і коли зійшло сонце, з дитячої хатки вийшов пан президент і та дама в самому комбіне… білу сукню волочила за собою, а пан президент ніс ліхтаря, в якому горіла свічка, але то була тільки цятка проти сонця на овиді… а тоді пан президент схилився, підняв фрак за рукав і поволочив його за собою, увесь фрак був у стеблах, трачці та сіні… і так вони пленталися, як сновиди, блаженно усміхаючись… А я дивився на них і раптом усвідомив, що бути кельнером, то не абищо, бо є кельнери та й годі, а я кельнер, який тактовно обслуговував пана президента, і маю цим пишатися, так само, як той славний кельнер, знайомий нашого Зденка, що обслуговував у шляхетському клубі самого ерцгерцога Фердинанда д’Есте… а потім пан президент від’їхав одним автом, а та дама від’їхала другим, а третім ніхто не від’їхав, той невидимий третій гість, для якого було замовлено готель і прийняття, для якого накривали на стіл і потім виставили панові президентові рахунок за наїдки і покій, у якому той третій не спав. А коли настала липнева спека, шеф уже не їздив по покоях і ресторації, але беззмінно сидів у тім своїм кабінеті, у такій льодівні, де температура не могла сягати вище двадцяти градусів, але навіть