Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

— А як же ми його не помітили? — спантеличено запитала Пайпер.

— Мабуть, цьому завадили наші власні спогади, — лагідно пояснила їй Фібі. — Про дитинство, що минуло у цьому будинку. Саме тому ми і втратили пильність.

— У тому-то й річ, — вигукнула Пейдж, ще більше розпалюючись. — Я ж не маю тих спогадів, які маєте ви. Пам’ятаєте, як довго вам довелося колись мене переконувати, щоб я до вас перебралася?

— Пам’ятаємо, — запевнила її Фібі з легкою іронією в голосі. — Таке не забувається!

— Узагалі-то, я знаю, що портал — це погано, бо він… як це краще сказати… він явно хибний і неприродний, але мені було дуже цікаво спостерігати, як я зростала разом із вами та Прю! Це був просто клас!

— Гадаю, нам нема причини докоряти за те, що тебе полонили спогади про те, чого насправді не було, — лагідно мовила Фібі. — Особливо, якщо взяти до уваги те, що останнім часом ми були поглинуті нашими власними спогадами.

— Нам слід було приділяти тобі більше уваги, — зауважила Пайпер, відчувши провину. — Але слухай-но, Пейдж, ми ж не можемо просто взяти і скасувати процедуру очищення через якусь розмову, якої насправді навіть не було! У цьому будинку оселилося зло. Ми мусимо його вигнати звідси, якщо хочемо жити тут і далі. Інакше нам доведеться покинути нашу домівку назавжди.

— Я розумію, як ви почуваєтеся, бо сама теж шокована, — почала Пейдж. — Але то неважливо — жила я з бабусею чи ні. Її послання було чітким і недвозначним: наш будинок — це безпечний райський куточок. Сам по собі він не є зло! Бабуся сказала це впевнено і однозначно. Хіба ж вона не мала на увазі ті події, які відбуваються тут зараз?

Фібі кинула швидкий погляд на Пайпер і задумливо сказала:

— Мушу зізнатися, я ніколи по-справжньому не задумувалася над правдивістю тієї думки, що наш будинок проти нас і ополчився. Мабуть, Пейдж таки має рацію.

Пайпер тяжко зітхнула.

— Тоді в чому ж справа? Що коїться з будинком?

Пейдж скрушно похитала головою.

— Сама б хотіла знати. Але я знаю одне: нам не треба переїжджати. Треба дізнатися, що за всім цим криється.

Пайпер насупилася.

— Терпіти не можу невизначеності, Пейдж. Розумієш, я не заперечую, що цієї ночі у тебе було якесь видіння. Але ж нас із Фібі не було поруч з тобою! Як ми можемо бути впевненими у тому, що ти отримала якесь послання від бабусі? Може, то був усього-навсього голос твоєї підсвідомості?

Пейдж знизала плечима — вона мала ще більше спантеличений та розгублений вигляд.

— Я розумію ваше вагання, бо вас там не було. Якщо відверто, я і сама не знаю, чому це бабуся вирішила поговорити зі мною, а не з вами двома…

— Тут може бути декілька причин, — спокійно і розсудливо припустила Фібі. — Могло так статися, що саме Пейдж була більш відкритою і тому — більш підготовленою до отримання цього послання, аніж ми з тобою. Хтозна… Але це вже не перший випадок, коли одна з нас раніше за інших отримує ключ до розуміння ситуації.