Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Ви служите у боярина?
— Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тім числі і воєводі Дмитру та його домочадцям. Двері багатьох київських вельмож широко і гостинно розчиняються переді мною. Навіть князівські. Бо хвороба нікого не минає.
— І давно ви вже в Києві?
— Та вже встиг стати справжнім киянином, бо приїхав на Русь за п'ять літ до того, як помер князь Рюрик[41], батько князя Володимира Рюриковича.
— Ого, тридцять літ! А додому не тягне?
— Ще й як тягне! Як згадаю свої Салоніки, то, здається, на крилах пролетів би, аби хоч раз глянути на рідні місця, на голубе море, на дикі гори, на дорогі серцю могили матері та батька… Батьківщиною, мій юначе, завжди є та земля, де ти прожив перші двадцять літ, а потім проживи ти в іншому, навіть кращому, місці і сорок, і шістдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства і твоєї юності, бо дитячі та юнацькі почуття і враження, свіжі, чисті, найсильніші, залишаються в серці назавжди. А ще коли та земля — прекрасна Еллада…
Василакій поклацав ножицями і надовго замовк, задумливо задивившись у вікно.
— То чому ж вам не повернутися додому, лікарю? Що вас тут тримає?
Гречин знову заклацав ножицями — заходився стригти бороду.
— Не так це все просто, голубе… Більшу частину життя я прожив тут, у Києві, тут одружився, завів дітей, збудував будинок, маю добрий заробіток. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домівку, а тепер, коли постарів, все частіше в серце навідуються спогади про батьківщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди… Та як поїдеш? Дружина-русинка не пускає — боїться, що помру в дорозі чи половці в полон потягнуть, сини та дочки теж відмовляють. Ну, а внуків, моїх маленьких горобенят, сам не в силі залишити… Дома навряд чи застану я кого-небудь живого із своїх: батьки ще при мені померли, брати та сестри, — а я був наймолодший, — теж, мабуть, досі Богові душі повіддавали. Кого я там зустріну, хто мене привітає — племінники та племінниці? Я не знаю, чи вони взагалі є у мене, а якщо є, то не дуже зрадіють дядькові, якого носило по світах аж цілих тридцять літ!
Розмова не заважала Василакієві працювати. Довкола на підлозі вже лежали купи обкарнаного з Добрининої голови та бороди волосся. Вправні рухливі пальці швидко вмокнули тугу волосяну щіточку в окріп, збили в невеличкій мисочці мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, і спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кістяною колодочкою.
Шкребучи Добринину щоку, Василакій вів далі:
— Київ став для мене другою батьківщиною. Отож одна живе нині направду переді мною, перед моїми очима — Русь, а друга, Еллада, — в моєму серці. Як спомин… Я вже змирився з думкою, що ніколи більше не побачу своєї коханої Греції, ніколи не вдихну на повні груди неповторного запаху лавра та магнолії, не почую плескоту хвиль найласкавішого в світі моря — Егейського. Тут уже і помиратиму…
— Ну, що ви, лікарю! Навіщо такі сумні думки?
— Е-е, голубе, ми короткочасні гості на цьому світі. Не встигаєш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вічність уже стукає до тебе в двері — виходь!.. Добре, що Менгу-ханові не захотілося мерзнути під валами Києва. А коли б трапилося навпаки? От і був би кінець! Може, не всім, та багатьом. Бо я не вірю, що Київ витримає облогу. Адже Переяслав і Чернігів не витримали, а захисники там не менш мужні, ніж наші! — Василакій намочив у гарячій воді рушничок і витер ним залишки мила на Добрининому обличчі.— Ну, парубче, тепер видно, що ти й справді парубок, а не старий дід! Поглянь у дзеркало! Впізнаєш себе? Це, братику, мистецтво — змінювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо…
— Однак у вас борода!
Василакій усміхнувся.
— З ким поведешся, у того і наберешся! — і подав дзеркало.
Добриня глянув — і обімлів.
— Ой! Невже це я?
На нього дивилося чиєсь чуже, незнайоме обличчя: худі, обсмалені морозом щоки блищали, як вичинена шкіра. Тепер, коли раптом не стало вусів і бороди, виразніше виділялися брови і особливо очі, що ненапружено слідкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий дніпровською водою, а нині підрізаний над чолом і поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупній довгастій голові.
Щоб краще себе розгледіти, Добриня повернувся до вікна. Та різкий біль у спині пронизав його тіло наскрізь.
Він схитнувся, випустив дзеркало.
— Ти забув, хлопче, що нині одержав гостинця від Менгу-хана, — пробурчав Василакій, підхоплюючи його попід руки. — Лягай, сину, лягай — і не ворушися!