Горить свіча

— Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди!

Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.

Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менту. За ним розтяглося кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов'язані по десятку чоловіки — в кангах, що незугарно погойдувалися на шиях; жінки та підлітки — під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі — валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби… І знову — військо.

Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:

— Ох, окаянні!

І знову — тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: “Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, мов отару овець, у чужий далекий край — на страждання, на смерть?”

Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею полонеників раптом повернув ліворуч, до Золотих воріт, і зупинився на майдані, а інших полонених і здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звідти — на Печорськ, до Звіринця і далі, через Дніпро, на схід. Туди ж рушило і все монгольське військо.

Менгу підвів голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стінах міста, а потім гукнув:

— Кияни! Ваш князь утік, як останній боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навіть у Білгород, щоб поснідати, а дременув далі, залишивши і вас, і всю свою землю напризволяще. Тепер ви самі господарі своєї долі, і я ще раз раджу вам помиритися зі мною і визнати владу Бату-хана над Києвом. Обіцяю вам мир і життя, а також прощаю вам вашу провину — побиття моїх послів. Ну? Що ви на це скажете?

Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:

— Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не визнаємо!

Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.

— Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!

Він махнув рукою — баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари — пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на білий сніг.

— Та стріляйте ж у них! Стріляйте! — вигукнула Янка, підводячи вгору лука. — Чого ж ви стоїте? Стріляйте!

Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз — на убивць. Але жодна не досягла цілі — всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.

Менгу зареготав і знову подав знак рукою.

Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.

Добриня застережно гукнув:

— Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!