Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
І допоміг йому добратися до ліжка.
2Поки Василакій, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи біль, тихо лежав на лівому боці, обличчям до вікна, і дивився крізь вузькі шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останні два дні, і не вірив сам собі. Мов крізь марево, ввижалося жовте, з рідкими вусами і такою ж рідкою бородою обличчя Менту, купання у дніпровському прогної, сперечання Жокте з киянами і вбивство послів, а сьогодні — вбивство у відповідь цілої сотні полонеників… Невже це не сон? Невже він сам був учасником цих страшних подій?
Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нині лежить у чистій постелі київського тисяцького, ще вчора за своє життя, яке кожної миті могла обірвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогодні він вільний і тим — щасливий.
Яке це щастя — бути вільним! Не бути рабом!
Він не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним двері. Біль поволі затихав, приємне тепло огорнуло його зі всіх боків, і, сам того не помічаючи, він склепив повіки…
Прокинувся від того, що відчув на собі чийсь пильний погляд. Розплющив очі — і побачив посеред хоромини Янку з великою дерев'яною тацею в руках. Він ще не зовсім прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрімоти, а тому подумав, що побачив її вві сні. Вразив його погляд дівчини і вираз її обличчя: на ньому вимальовувався крайній подив. Йому навіть здалося, що вона аж злякалася і ось-ось випустить з рук тацю, на якій принесла йому вечерю.
Ця думка остаточно вивела його із сонного заціпеніння — і він підняв голову.
— Янко, ти?
Дівчина злякано відступила на крок.
— А ти… хто?
Це здивувало його.
— Як — хто? Я — Добриня… — Він підвівся, сів на ліжку і, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усміхнувся. — А-а, ось чому ти сумніваєшся… Що я без бороди та вусів? Правда? Так це ж ваш Василакій, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впізнав! А я таки справді Добриня! Їй-богу, я!
Янка все ще пильно приглядалася до нього, ніби сумнівалася — вірити чи не вірити. Потім поставила тацю на стіл і тихо сказала:
— Ось — матінка прислала тобі вечерю… Їж!.. І поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував від поранення або й смерті… Я вдячна тобі, а особливо — тато та мама… Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало… А я тебе справді спочатку не впізнала — аж сторопіла, побачивши зовсім чужого чоловіка. А тепер бачу: ніс і очі — ті ж…
— Добре, що хоч по носу впізнала.
— Ледве впізнала — так ти змінився! То був старий смерд, а тепер — ніби молодий боярин або й князь!
— Ого! — усміхнувся Добриня. — Які в тебе крайнощі! То був старий — тепер став молодим. Був раб, смерд — тепер боярин або й князь… Так, чого доброго, я ще й справді високо носа задеру!
— Ну, не дуже задирай! — фиркнула Янка. — Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити і в князівський чи боярський одяг!
Вона навіть вередливо притупнула ногою.
— А я й не ряджусь в їхній одяг, — серйозно відповів на те Добриня, зачеплений за живе. — Куди мені! Аби лиш трохи загоїлася рана, так і полечу в свій Калиновий Кут! Якщо мунгали не дійшли туди, то я буду найщасливішою людиною на світі! І нехай тоді князь чи боярин зрівняється щастям зі мною!
— Я бачу, ти сердишся, — примирливо сказала юна бояришня. — Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю своєму рятівникові… Їж — і поправляйся, бо без цього не доїдеш ти до свого Калинового Кута! — І вона, крутнувшись на одній нозі, вибігла прудко з хоромини.
3Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з'явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші — заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:
— Слава Богу, пронесло!
В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені — боярин Микола Дмитрович і Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв'язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.