Горить свіча

— Васильку! Брате! — з болем вигукнув Добриня. — Хто б міг подумати! Ми ж були з ним не тільки братами, а й друзями!

Милана вивільнилася з його рук, витерла хусткою сльози.

— Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Він тебе любив — і досі згадує, і досі сумує за тобою… Він хороший, Василь…

У Миланиному голосі забринів осуд.

Добриня зніяковів. Справді, чому він повинен щось мати супроти брата? Хіба Василь винен, що так сталося? І хіба було б легше на серці, коли б Милану взяв хтось чужий?

Він глянув на хлоп'я.

— Це твій синок?

— Мій і Василів, — відповіла Милана. Добриня підійшов до хлоп'яти.

— Як тебе звати, малий?

— Я Добриня, Доблик, — і хлоп'я шморгнуло посинілим носиком.

Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.

— Ти назвала його Добринею?

— І я, і Василь… А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?

Сум'яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.

Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці — воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п'ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікого.

Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.

— Як дома? Усі живі-здорові?

— Слава Богу, усі живі й здорові.

— Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили…

— Бог милував: до нас не дійшли.

— Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!

— Іди сам. А я доперу — і незабаром теж прийду.

Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.

— Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.

Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.

Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими — то господині топили печі, варили вечерю.

Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.

Стомлений кінь ішов поволі, і Добриня не підганяв його, а, забувши враз про все, навіть про несподівану зустріч з Миланою, жадібним зором скидав знайомі з дитинства місця.

Калиновий Кут лежав на низькому мисі, оточеному з трьох боків річками, а з четвертого — Рокитним озером. На південь від нього протікав спокійний ясноводий Ірпінь, що звивисто петляв по широкому лузі, прозваному Широким Берегом. З заходу його відділяла від Княжич невеличка заболочена річечка Олешня, а з півночі — від лісу — глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду і витоплювали крицю. Понад берегом тих річок, а також над озерами стояли гіллясті кущі калини, що й дала назву селу.