Горить свіча

У її голосі прозвучав відчай, і тільки тепер Добриня швидше відчув серцем, ніж осягнув розумом, яка глибока розпука гнітить душу цієї отроковиці. Видно, втікачі з далекої Рязані розповіли їй про Батиїв погром північної Русі, вона уявила всі ті жахи, які творили там завойовники, і тепер не може позбутися їх. Несподіваний прихід Менгу під Київ приголомшив усіх мешканців міста, а її вразливу душу — особливо, і дівчина шукає виходу із безвихідного, на її думку, становища, в якому опинилися всі кияни. Справді, що її, як і всіх, чекає? Життя? В це вона не вірить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб'є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться… Ну, що їй відповісти?

— Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.

— А якщо візьме?

— Тоді я буду поблизу тебе.

— І зробиш те, про що я прошу?-

— Не знаю. Я захищатиму тебе.

— Ну, і за це дякую… А про нашу розмову — нікому ні слова!

Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.

Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:

— Мунгали! Мунгали!

— До зброї, кияни! На заборола!

Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.