Зірка впаде опівночі

— Ні. Це я тільки поцікавився.

Він устав і підійшов до вікна. Довго дивився на широкий двір і далі аж на вулицю. Там саме проїздила валка підвід з боєприпасами і продовольством. Капітан прислухався до їхнього одноманітного гуркоту. Щоразу, коли він чув оце гуркотіння, його охоплювало якесь дивне почуття. Слухове сприймання війни зводилось не лише до сухотного кашлю артилерії, гавкоту кулеметів та автоматів, що нагадували сварку ворон з металевими голосами, не лише» до рушничних пострілів, немічних і смішних в оглушливому концерті бою. Війна включала в себе й тарахкотіння гарматних коліс та возів, які день і ніч постачали фронту воєнні матеріали.

Вночі гармати, наче вбираючи в себе прохолоду, піднімали догори жерла, щоб освіжитись від денної стрілянини, коли вони, невтомно і сердито рохкаючи, сіяли навколо смерть. Тиша стояла на фронті. Стомлені люди, зарившись у землю, як кроти, спали. А по всіх дорогах і шосе проїздили валки підвід. І їхня монотонна гуркотнява лякала Смеу. Торохкотіння коліс нагадувало, що війна ще не скінчилась, що це лише короткий перепочинок між боями, а на світанку, коли не раніше, гармати знову з гуркотом і ревом проспівають заупокійну тим, що їм судилося бути розчавленими, пошматованими, перемішаними разом з землею, яка замість того, щоб народжувати життя, зараз нищила його.

Іноді капітан Смеу прокидався серед ночі. В першу мить йому здавалось, що війна вже скінчилась, що зараз він дома, біля дружини. Але монотонний скрип коліс, пронизливий скрегіт якоїсь немащеної осі чи жалібне кінське іржання повертали його до дійсності. Лежав мовчки, пильно вдивляючись у темряву, і прислухався до безперервного торохкотіння возів, до сердитої лайки унтера, який раптом накидався на солдатів.

В цю мить у двері просунув голову Барбу Васіле:

— Пане капітан, вас хоче бачити якийсь капрал. з «Сирета». Мабуть, це наш новий шифрувальник.

— Клич його сюди!

Через хвилину капрал-тетеріст Уля Михай, агент контррозвідки, ставний синьоокий парубчага з високим чолом та кучерявим волоссям, стояв перед начальником шифрувального відділу.

Капралові на вигляд було не більше тридцяти років. Його обличчя з правильними тонкими рисами можна б назвати гарним, навіть привабливим, якби не великий шрам на лівій щоці. А втім, ця його вада кидалася в вічі лише в першу мить. Коли уважніше вдивишся в його сині мигдалеві очі, в яких наче відбивалося сонце, глянеш на його високий, трохи блідий лоб і особливо коли прислухаєшся до його мелодійного басовитого голосу, то цей юнак просто чарував. Та найбільше вабив щирий, відвертий погляд.

Придивившись до контррозвідника, капітан Смеу подумав, що він уявляв його зовсім не таким. Зачарований його виглядом, а також щирою посмішкою, лагідно запитав:

— Значить, ти й є капрал-тетеріст Уля Михай з полку «Тротуш»?

— Так, пане капітан!

— Яка освіта?

— Доктор права.

— Німецьку мову знаєш?

— Досконало!..

— А з інших мов?

— Французьку.

— Вона нас цікавить менше.

— І по-угорськи теж розмовляю.