Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Те, що хтось нишпорив удень у ранці, Улю не стурбувало. Він не тримав у речовому мішку нічого, що могло б вказати на його діяльність контррозвідника. А проте, зацікавившись, капрал взявся виймати речі — білизна, кілька дрібничок, ось і все. Не пропало нічого. Тільки військовий білет чомусь трохи зібганий. Уля розгладив його на коліні, перегорнув і завмер від подиву — фотографії не було. Розгорнув білизну, витрусив ранець — усе даремно. Пам'ятав, що ніколи не носив білета в кишені та й не виймав його з ранця. Значить, карточку викрадено. Не могла ж вона сама загубитися.
«Безперечно, агент абверу не захотів рискувати, — думав капрал. — Як новий шифрувальник я викликав у нього підозру, і він вирішив перевірити мою особу».
Уля Михай знав — бо це вже ні для кого не було секретом, — що гітлерівська контррозвідка мала в своєму розпорядженні десятки тисяч фотографій людей, зв'язаних з розвідувальною службою будь-якої іншої держави світу або лише підозрюваних у цьому. Мабуть, фотографію для того й викрадено, щоб дізнатися, чи нема її копії у фототеці.
Це припущення зовсім не збентежило Улю. Він був певен, що його зображення нема у фотоколекції гітлерівської розвідки. Не без заздрості визначив, що на його слід натрапив розсудливий і хитрий агент. Шпигун розраховував, що той, хто кидає свій військовий білет в ранець, не скоро помітить відсутність фотокарточки. А коли й помітить, то подумає, що вона десь випала.
«А що, коли я загубив-таки її? — запитав себе Уля. Однак зразу ж і заперечив собі:— Ні! Тоді її знайшли б і повернули мені. Фотокарточку викрадено, це безсумнівно!» Він глянув ще раз на свій білет. Хоч шпигун намагався відклеїти карточку обережно, не залишаючи слідів, проте в кількох місцях разом з фотографією відірвав і крихітки паперу.
Тим часом шифрувальники поснули. Один лише Бурлаку все чомусь перевертався з боку на бік.
Раптом Уля почув його сміх:
— Любий друже, чи не зміг би ти вибрати іншого часу для порядкування в ранці?
— Ти маєш рацію… Але, щоб знайти чисті шкарпетки, довелося перебрати весь мішок. Такий вже я безпорадний…
— Лягай, хлопче, спати. Скоро почне розвиднятися.
— А я певен, що тобі більш ніж комусь іншому треба спочити.
— Чому це?
— Та не повірю ж я, що ця твоя вдовичка задовольнилась лише тим, що ти полежав біля неї. Чи, може, ти чекаєш, поки ми поснемо, а тоді знову чкурнеш туди…
— Та що ти?.. Війні ж не сьогодні кінець. Зустрінеться ще не одна вдовиця… Ну, ось я й упорався.
Через кілька хвилин Уля вже лежав на столі. Але заснути не міг. З голови не виходила думка про зникнення фотографії. Душу сповнювало почуття неспокою. День за днем пригадував свою поведінку тут, у штабі дивізії. Жоден його вчинок не міг викликати й найменшої підозри. І все-таки фотокарточку викрадено, і її забрав, безперечно, не колекціонер. «Звісно, агент абверу тільки підозрює мене. Бо коли б йому було напевно відомо, що я румунський контррозвідник, то він ні в якому разі не забирав би фотографії… Хтозна-куди помандрує тепер вона…»
Викрасти фотокарточку було не важко. Речі шифрувальників залишалися вдень без нагляду. Отже, той, кому це потрібно, міг скільки завгодно нишпорити в речових мішках.
«А може, це хтось з них?..» — думав Уля, перевертаючись на другий бік.
Бурлаку, який теж чомусь не міг заснути, запитав:
— Ти не спиш, Улю?
— Ні. Сон чомусь зовсім зник.
— А скажи-но, як її звати?
— Кого?
— Та твою ж удовичку.
— Ти диви, що йому на думці!.. Знаєш, я навіть не запитав її про ім'я. Ех, старик, тобі, видно, не в жарт закортіло до жінки.
— Зовсім не те… Я навіть не знаю, як тобі й пояснити… Скажи, ти жонатий?
— Ні! А хіба що? Чи не надумав ти часом прочитати мені нотацію?
— Ану тебе!.. Хіба я піп? А жаль!.. Коли б ти був одружений… А так, як то кажуть — ситий голодного не розуміє. Як тобі відомо, я маю дружину. І страшенно її люблю. Люблю й скучаю за нею. Це я лише прикидаюсь веселим, а насправді на серці сум і нудьга. Коли б мені крила, полетів би до неї. Тільки не бійся, дезертиром я не стану… А от твої, любовні пригоди, сам не знаю чому, непокоять мене… Скажи, хіба вони мають щось спільне з чистим почуттям?
— Зовсім ні, — відповів Уля.
— Все-таки… Мають чи ні, але цієї ночі мені дуже важко на серці… Гарна в мене жінка. Ти бачив її фотографію?
— Ні!
— Я зараз тобі покажу! — Бурлаку сперся на лікоть і понишпорив у кишені кітеля. — На ось, подивись!
Уля неохоче взяв фото. Коли б він так не симпатизував сержантові, то попросив би його відкласти розмову на ранок.