Квіти в легендах і переказах
- Автор: Золотницький М. Ф.
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Квіти в легендах і переказах». Краткое содержание книги:
дореволюційному Санкт-Петербурзі.
Нарешті, пристрасна прихильниця фіалки — Сарра Бернар, у кот-: рої вся квартира й одяг просякнуті запахом цієї квітки, оскільки цілий рік фіалки стоять в її будуарі та в усіх кімнатах.
Фіалку любив також і нещасний французький король Людовик XVI, прекрасна душа якого була подібною до цієї квітки, а від нього ця любов перейшла і до його наступника дофіна, котрий завжди з особливим задоволенням вручав батькові власноручно вирощені фіалки.
Та особливо видатну, вкрай дивну роль відіграла ця квітка в житті імператриці Жозефіии, а почасти і в житті імператорів Наполеоне І та III, про що дозволимо собі розповісти дещо докладніше.
Початок цієї історії має певний зв'язок із згаданою вище пристрастю дофіна до фіалки.
9 березня 1795 року пізно ввечері, — як свідчать нотатки окремих сучасників, — біля воріт в'язниці Тампль, де знемагав ув'язнений маленький дофін, з'явилась молода гарна дама з горщичком розкішно розквітлих фіалок й попросила стража воріт передати їх бідному маленькому царственому страждальцю. Вона знала пристрасть хлопчика до цих квітів і хотіла порадувати його, надіславши їх до в'язниці як привіт весни.
Це була не хто інша, як Жозефіна Богарне, майбутня імператриця французька. Вона теж любила ці квіти і, вражена співчуттям до хворої дитини, нехтуючи небезпекою, у супроводі Барраса прийшла зробити ту святу справу, котру підказувало їй її золоте серце.
Хвора на рахіт дитина не надовго пережила цю радість і через місяць померла.
Його поховали вночі, потайки, в одному з непомітних куточків кладовища св. Маргарити, причому на згадку про те, що ця дитина так л^обила той горщичок з фіалками й, перебираючи перед смертю слабіючими ручками їхні кучеряві листочки, шептала: «Весною ми
* «Шукайте мене». (Фр.)
знову зустрінемось з вами, дорогі квіточки», — якась добра душа посадила їх йому на могилку.
Відтоді квіти Жозефіни щорічно цвіли на невідомій могилі маленького Людовика XVII і, розростаючись, дедалі більше покривали її щовесни суцільним ліловим килимом.
Тим часом, зустрівшись на одному з блискучих балів, влаштованих президентом конвенту Баррасом, із тодішнім світилом, сяйво якого лиш вияскравлювалось, молодим генералом Бонапартом, Жо-зефіна полонила його своєю красою і своїм скромним нарядом, що своєрідно вирізнявся серед розкішних туалетів республіканських модниць. Замість коштовних каменів, що вражали погляд, усі її прикраси складалися з невеличкої гірлянди фіалок на голові й кількох пучечків цих же квітів на грудях.
Жозефіна шанувала їх особливо, оскільки вони нагадували їй про повернення волі.
Кинута, як розповідають, на початку революції разом з багатьма іншими невинними жертвами до знаменитої Консьєржері (в'язниці попереднього ув'язнення), Жозефіна з хвилини на хвилину чекала страти на гільйотині й прощалася вже з життям, аж раптом одного вечора до неї прийшло миле дівча — дочка тюремника й подала їй букет фіалок.
Цей несподіваний подарунок воскресив надію, що турботи однієї з високопоставлених її подруг про звільнення, можливо, закінчаться успіхом, і вона побачила в тих квітах щасливе передвістя своєї волі.
І справді, передчуття не обмануло її.
Прохання подруги подіяло, й наступного ж дня Жозефіну звільнили.
З того часу фіалка для неї — символ життя і щастя, і коли вона зустрічала якого-небудь нещасного й знедоленого, то ніколи не минала нагоди подарувати йому фіалки як надію на те, що горе відступить. Можливо, саме це спонукало її подарувати квіти дофіну.
Пристрасть до цих квітів сягала крайніх меж. Усі її сукні були вишиті фіалками, ліловий колір став улюбленим кольором, живі фіалки були єдиною прикрасою, і вся вона, і все її оточення пахтіло Ними.
Зачарований генерал Бонапарт цілий вечір не відходив од неї, а коли вона від'їжджала, — провів до карети. Прощаючись, Жозефіна ледь нахилилась, і букетик фіалок з грудей упав до її ніг. Наполеон схопив його, пристрасно притис до губів і забрав з собою як першу запоруку кохання.
9 березня 1796 року, рівно через рік після того, як Жозефіна принесла бідному дофіну фіалки, у міській ратуші Парижа відбувалось її урочисте вінчання з Наполеоном. Знову Жозефіна була зодягнена у вишиту фіалками сукню, знову в руках і на грудях цвіли букети фіалок — її квітів кохання і щастя.
Виходячи з ратуші, схвильована, радісна, вона не могла стриматися, і коли кілька сльозинок радості впали на її букет, вона, звертаючись до Наполеона, сказала:
— Дозволь мені, мій милий друже, завжди носити ці квіти у цей чудесний день мого життя. Хай вони щовесни будуть оновленням нашого кохання, нашого щастя.