Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
Пройшовши ще кілька вольєрів, я хотів був повернути назад, аж тут донісся до мене звук, схожий на гарчання звіра. І так несподівано він пролунав у цьому місці, що я спинився наче вкопаний і закляк. І знову почув його, тепер уже чіткіше. І навіть визначив напрям, звідки він долинав. Повільно я розвернувся і прикипів поглядом до вольєрчика, котрий стояв трохи осторонь від решта. І тут же помітив за сіткою порух.
Не вірячи власним очам, я підійшов туди й побачив пару вовків. Сріблястих вовків, які шкірили зуби й роздратовано дивилися на мене. Вигляд вони мали ситий і доглянутий. Біля широкого тазика з водою лежали ще не повністю обгризені кістки якоїсь тварини. Спершу я подумав, що — людини, та це радше з переляку. Кістки були широчезні й довгі, і належати вони могли коню чи бику.
«Не годувати», — згадав я добре збережений напис над бар’єром біля входу. Та хтось же годує цих вовків! Хтось приносить їм м’ясо, наливає води. І вони знають свого благодійника, інакше давно б уже і його з’їли. Хтось їх любить…
Я ступив кілька кроків назад і розглядав цих небезпечних красенів на відстані. Роздивлявся і думав: чому вони живі, коли решта мешканців зоосаду давно мертві? Чому сам зоосад виявився занедбаним, так само як і сад ботанічний? Чому місто, таке любе мені, не потурбувалося про цей найближчий для нього світ, покинувши напризволяще світ природи, навіть не звільнивши його перед тим із кліток і вольєрів?
Уже виходячи з цього сумного зоопарку, я побачив останки родини дикобразів, які жили в широкій, але дуже низькій клітці, умисно низькій, аби діти могли нахилитися і зверху розглядати гарні триколірні колючки. Колючки, настовбурчившись в різні боки, лежали тепер на землі в кількох місцях, з-під них виглядали маленькі тоненькі кісточки, теж вибілені й відшліфовані спекою і вітром.
З радістю я повернувся у «царство рослин», проте наче приємний хміль мій радісний настрій зник безповоротно. Хоча, звичайно, кажучи таке гучне слово «безповоротно», я маю на увазі всього лише — до ранку чи до завтра. Людині властиво перебільшувати свої відчуття й емоції, а мені це властиво тим більше. Я, може, й живу ще тільки завдяки цим перебільшенням. Може, насправді світ мені тільки подобається, але для себе я голосно заявляю: «Я люблю цей світ, ЛЮБЛЮ!» Так само я думаю, мабуть, і про Ірину; запевне важко перебільшити мої почуття щодо міста, але ж якщо я не можу бути впевнений, наскільки я щирий всередині себе, то хто ж мені скаже правду?! Хто? Орхідеї? Артензії? Еуфорбії? Ірина?..
Мінлива природа людських настроїв, і ось уже, щоб відволікти свою зорову пам’ять від похмурих картин занедбаного зоосаду, я повертаю собі слово «гімн» і змушую його крутитися у своїх думках, грати різними нечутними мелодіями, підбираючи одну з них для себе, для ще ненаписаних і непридуманих слів, які, можливо, коли-небудь і мені допоможуть зібратися з осколків емоцій у щось ціле, звести рішуче голову й жити далі, жити, незважаючи ні на що і всупереч усьому, не згідному зі мною. Коли-небудь… Та все-таки це не буде ані військова пісня, ані пісня про могутність. Але що це буде?! Як знайти слова? Де шукати їх?! Ще би півсклянки такого вина. Тільки півсклянки, і не треба поряд генерала Казмо, не треба поряд нікого. Пів-склянки вина — і думкам відпочинок; очам — рожеве марево, що опускається на місто; уяві — чорнокосу дівчину з маленьким руд им песиком, і нехай би пливла повільно в цьому рожевому мареві…
Коли я повернувся до готелю, вже вечоріло. У коридорі тихо звучав чіткий голос, повідомляючи якомусь новоприбулому правила поведінки в місті.
У номері горіло світло. Айвен розпаковував якісь ящики — вони лежали на підлозі і було їх до десятка.
— А, привіт! — оглянувся він до мене. — Тут до тебе приходили і залишили он те…
Він показав поглядом на складену китайську ширмочку, що стояла біля мого ліжка.
— Як там гімн? — запитав Айвен.