Вогнем i мечем. Том другий

Заглоба затамував дух.

— Мовчи, якщо молоде життя тобі миле! — прозвучало у відповідь.

Знов запанувало мовчання, тільки з-за інших стін долинав шепіт.

— Усюди вони є, усюди пильнують! — буркнув Заглоба.

І підійшов до протилежної стіни.

Тут він почув хрумтіння фуражу й форкання коней. Певно, вони стояли, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, бо голоси долинали знизу.

— Ет, — казав один, — їхали ми сюди не спавши, не ївши, коней не попасши, і все для того, щоб Ярема нас на палі посадив у себе в таборі.

— А що, й справді він тут?

— Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Страх, що розказують: заввишки він як сосна, на плечах дві голови, а замість коня під ним змій.

— Господи помилуй!

— Нам би цього ляха з жовнірами прихопити та й тікати.

— Кепсько, брати ріднії. Будь я отаманом, я б цьому ляхові в’язи скрутив і в Кам’янець хоч пішки вернувся.

— Ми його з собою у Кам’янець візьмемо. Там із ним отамани наші побавляться.

— Перше з вами чорти побавляться, — буркнув Заглоба.

Попри увесь свій перед Богуном страх, а може, саме через нього він поклявся собі, що живим не дасться.

Він уже звільнився від пут, шаблю має в руці — можна боронитися. Розсічуть його, то розсічуть, але живцем не візьмуть.

Тим часом форкання й хропіння коней, мабуть, надзвичайно здорожених, заглушили подальшу розмову, але натомість наштовхнули Заглобу на одну думку. «А що, як спробувати крізь стіну пробратися й на коня несподівано скочити! — подумав він. — Зараз ніч: поки б вони збагнули, що сталося, мене б уже й не видно було. У цих ярах і розлогах серед дня важко гнатися, а вночі й поготів! Допоможи ж мені, Господи!»

Але не так-то все було просто. Необхідно принаймні проломити стіну, а для цього треба було бути паном Підбип’ятою або прорити попід нею, як лисиця, нору, та й тоді б караульні напевно почули, побачили і злапали втікача за комір перше, ніж він поставив би ногу в стремено.

У голові в пана Заглоби роїлися тисячі фортелів, але саме тому, що їх були тисячі, жодного із них він чітко уявити собі не міг. «Нікуди не дінешся, доведеться платити шкурою, — подумав пан Заглоба.

І пішов до третьої стіни.

Зненацька він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів робився не для свиней, а для худоби, і над ним на половину довжини було піддашшя, куди складали сіно й солому. Пан Заглоба, не довго думаючи, поліз нагору.

А коли виліз, сів, відсапнув і почав поволі витягати за собою драбину.

— Ну, от я і в фортеці! — пробурмотів він. — Хоч би й друга драбина знайшлася, швидко їм сюди не дістатися. Якщо я першої макітри, котра сюди поткнеться, не розчереплю навпіл, хай із мене окости копчені зроблять. От чорт! — сказав він раптом. — А вони й справді не лише закоптити, а й підсмажити, і на лій перетопити можуть. А, хай їм грець! Захочуть хлів спалити — туди йому й дорога! Живим я їм усе одно не дамся, а сирим чи смаженим мене круки видзьобають — мені байдуже. Тільки б вирватися із цих розбійницьких лап, а решта, сподіваюсь, якось та буде.