Вогнем i мечем. Том другий

— Ти слушно казав, — вів далі Богун, — хоч ти теж шляхетний рицар. Отак ми шукали один одного і знайшли.

— Щоправда, я тебе не шукав, але дякую на доброму слові.

— Невдовзі ти мені ще ліпше подякуєш, і я тобі відборгую за те, що ти мені дівку з Розлогів у Бар привіз. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, але це не сьогодні й не завтра — зараз війна, а ти чоловік старий, може, й не доживеш.

Заглоба попри весь жах свого становища, в якому він опинився, нашорошив вуха.

— На весілля? — пробурмотів він.

— А як ти думав? — не вгавав Богун. — Що я, холоп якийся — дівку без попа неволити, чи мене не стане на те, аби в Києві шлюб узяти? Не для холопа ти її у Бар привів, а для отамана і гетьмана… «Добре!» — подумав Заглоба.

Після чого повернув голову до Богуна.

— Звели мене розв’язати, — сказав він.

— Полеж, полеж, тобі скоро вирушати, а старому слід відпочити перед дорогою.

— Куди ти мене хочеш везти?

— Ти мій приятель, тож я тебе повезу до іншого мого приятеля, до Кривоноса. Ми уже вкупі подбаємо, щоб тобі там було добре.

— Спечно мені буде, — буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по спині.

Та ось він заговорив знову:

— Знаю, ти на мене зуб маєш, але надаремне, надаремне, Бог свідок. Жили ми з тобою вкупі й у Чигирині не один дзбан меду випили, бо я тебе як сина любив за твою лицарську відвагу — другого такого лицаря в усій Україні не знайдеш. Отак-то! Чим я тобі, скажи, дорогу перейшов? Якби не поїхав тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі були у великій приязні. А чого я поїхав, як не із зичливості до тебе? І якби ти не був такий навіжений, якби не замордував отих нещасних, бачить Бог, я ніколи не став би тобі на дорозі. Нащо мені у чужі справи лізти! Я волів би, щоб ліпше тобі, аніж кому іншому, дівчина дісталася. Але із твоїми татарськими замашками у мене совість заговорила: все-таки це шляхетський дім. Ти й сам на моєму місці вчинив би так само. Я міг тебе на той світ відправити з більшим для себе пожитком, але ж, бач, не зробив цього! Бо я шляхтич, і для мене це сором. Посоромся ж і ти, бо я знаю, що ти хочеш наді мною глумитися. Дівчина й так твоя — чого ж ти від мене хочеш? Хіба я її не беріг, як зіницю ока, для твого ж добра? Ти із нею шанобливо обійшовся, отже, маєш лицарську честь і сумління, але як же ти подаси їй руку, замазану моєю невинною кров’ю? Як їй скажеш: я того чоловіка, котрий тебе крізь полчища черні й татар провів, тортурам піддав? Посоромся ж, звільни мене від цих пут і поверни волю, яку ти в мене зрадливо відібрав. Молодий ти ще і не знаєш, що тебе спіткати може, а за мою смерть Бог тебе покарає: забере те, що тобі наймиліше.

Богун підвівся зі стільця, блідий від люті, і, підійшовши до Заглоби, заговорив здушеним від шаленства голосом:

— Ах ти, веприсько брудний, та я із твоєї шкури ремінці живцем різатиму, на повільному вогні засмажу, до стіни цвяхами приб'ю, на шматки розірву!