Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Добрий вечір, ваша милость! — мовив він, помітивши, що жертва розплющила повіки.
Пан Заглоба нічого не відповів, але вмить протверезів так, ніби й краплі вина у рот не брав, тільки мурашки, добігши йому до п'ят, кинулися поворітьма, аж до голови, і лютий холод пройняв аж до кісток. Кажуть, чоловік, конаючи, в останню мить бачить наяву усе минуле життя, усе пригадує, усвідомлюючи при цьому, що з ним діється; у пана Заглоби тої миті так само проясніли пам’ять і свідомість, а останнє, що народилося у його прояснілій свідомості, був тихий окрик, що так і не зірвався з уст: «Зараз він мені дасть прочухана!»
Але отаман спокійним голосом повторив:
— Добрий вечір, ваша милость. «Брр! — подумав Заглоба. — Ліпше б уже спаленів».
— Не впізнаєш мене, пане шляхтичу?
— Чолом, чолом! Як здоров’ячко?
— Нівроку. А от про твоє, ваша милость, я сам подбаю.
— Я не просив у Бога такого лікаря і маю сумнів, що твої ліки мені допоможуть, але хай діється воля Божа.
— Як же це, адже ти мене виходжував, тепер я тобі віддячу. Ми ж давні друзі. Пам’ятаєш, як ти мені голову обмотував у Розлогах, га?
Богунові очі почали світитися, як два карбункули, а вуса розтяглися у страшному усміху в одну лінію.
— Пам’ятаю, — відповів Заглоба, — що я міг тебе ще й ножем шпортнути, але не зробив цього.
— А я хіба тебе шпортнув? Чи хочу шпортнути? Ні! Ти для мене любчик-коханчик, я тебе берегтиму, як зіницю ока.
— Я завжди казав, що ти шляхетний рицар, — мовив Заглоба, удаючи, ніби приймає Богунові слова за щиру монету, а в голові тої ж миті майнула думка: «Він, напевно, готує для мене щось особливе. Не помру я легкою смертю!»
— Ти слушно казав, — вів далі Богун, — хоч ти теж шляхетний рицар. Отак ми шукали один одного і знайшли.
— Щоправда, я тебе не шукав, але дякую на доброму слові.
— Невдовзі ти мені ще ліпше подякуєш, і я тобі відборгую за те, що ти мені дівку з Розлогів у Бар привіз. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, але це не сьогодні й не завтра — зараз війна, а ти чоловік старий, може, й не доживеш.
Заглоба попри весь жах свого становища, в якому він опинився, нашорошив вуха.
— На весілля? — пробурмотів він.
— А як ти думав? — не вгавав Богун. — Що я, холоп якийся — дівку без попа неволити, чи мене не стане на те, аби в Києві шлюб узяти? Не для холопа ти її у Бар привів, а для отамана і гетьмана… «Добре!» — подумав Заглоба.
Після чого повернув голову до Богуна.
— Звели мене розв’язати, — сказав він.
— Полеж, полеж, тобі скоро вирушати, а старому слід відпочити перед дорогою.
— Куди ти мене хочеш везти?
— Ти мій приятель, тож я тебе повезу до іншого мого приятеля, до Кривоноса. Ми уже вкупі подбаємо, щоб тобі там було добре.
— Спечно мені буде, — буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по спині.
Та ось він заговорив знову:
— Знаю, ти на мене зуб маєш, але надаремне, надаремне, Бог свідок. Жили ми з тобою вкупі й у Чигирині не один дзбан меду випили, бо я тебе як сина любив за твою лицарську відвагу — другого такого лицаря в усій Україні не знайдеш. Отак-то! Чим я тобі, скажи, дорогу перейшов? Якби не поїхав тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі були у великій приязні. А чого я поїхав, як не із зичливості до тебе? І якби ти не був такий навіжений, якби не замордував отих нещасних, бачить Бог, я ніколи не став би тобі на дорозі. Нащо мені у чужі справи лізти! Я волів би, щоб ліпше тобі, аніж кому іншому, дівчина дісталася. Але із твоїми татарськими замашками у мене совість заговорила: все-таки це шляхетський дім. Ти й сам на моєму місці вчинив би так само. Я міг тебе на той світ відправити з більшим для себе пожитком, але ж, бач, не зробив цього! Бо я шляхтич, і для мене це сором. Посоромся ж і ти, бо я знаю, що ти хочеш наді мною глумитися. Дівчина й так твоя — чого ж ти від мене хочеш? Хіба я її не беріг, як зіницю ока, для твого ж добра? Ти із нею шанобливо обійшовся, отже, маєш лицарську честь і сумління, але як же ти подаси їй руку, замазану моєю невинною кров’ю? Як їй скажеш: я того чоловіка, котрий тебе крізь полчища черні й татар провів, тортурам піддав? Посоромся ж, звільни мене від цих пут і поверни волю, яку ти в мене зрадливо відібрав. Молодий ти ще і не знаєш, що тебе спіткати може, а за мою смерть Бог тебе покарає: забере те, що тобі наймиліше.
Богун підвівся зі стільця, блідий від люті, і, підійшовши до Заглоби, заговорив здушеним від шаленства голосом:
— Ах ти, веприсько брудний, та я із твоєї шкури ремінці живцем різатиму, на повільному вогні засмажу, до стіни цвяхами приб'ю, на шматки розірву!