Вогнем i мечем. Том другий

Сказавши так, він поліз угору, а з ним двоє побратимів. Щаблі затріщали, ламаючись, решітки повгиналися ще дужче, але понад два десятки дужих рук схопилися за боковини, підперли решітки списами. Дехто просунув вістря списів у отвір, щоб ляхові важче було замахнутися шаблею.

Через кілька хвилин іще три тіла впали на голови тих, що стояли внизу.

Пан Заглоба, розігрітий успіхом, рикав як буйвол, вивергаючи такі прокльони, яких світ не чув і від яких у козаків у п’ятах похололо б, якби їх тої миті не пойняла дика лють. Одні із них кололи списами настил, другі видиралися по драбині, хоч в отворі на них чекала вірна смерть. Коли це враз біля дверей зчинився гвалт, і до хліва вбіг сам Богун.

Він був без шапки, у самих тільки шароварах і сорочці, у руці тримав оголену шаблю, очі горіли.

— Через дах, вражі діти! — крикнув він. — Зривайте покрівлю й живцем беріть.

А Заглоба, побачивши його, заревів:

— Підійди-но тільки, хаме! Ніс і вуха відразу пообтинаю, а голова твоя мені не потрібна, то катове добро. А що, душа у п’ятки сховалася? Боїшся, йолопе? Ну ж бо, хто скрутить мені цього шельму, того помилую. Що, вішальнику, що, лялько жидівська? Сам прийшов? Просунь тільки макітру в дірку! Йди, йди, я радий тобі буду і почастую так, що відразу згадаєш і свого батька-чорта, і свою матір-пойду!

Тим часом крокви на даху затріщали. Певно, козаки дісталися на нього і вже здирали покрівлю.

Заглоба тріск почув, але страх не відняв у нього сил. Він був ніби сп’янілий сутичкою і кров’ю. «Залізу в закутень і там загину» — подумав він.

Але цієї миті по всьому майдану пролунали постріли, і водночас у хлів увірвалося кільканадцять козаків.

— Батьку! Батьку! — несамовито закричали вони. — Сюди!

Пан Заглоба спершу не збагнув, що сталося, і здивувався. Глядь крізь отвір у хлів — аж там анікогісінько. Крокви на даху теж не тріщать.

— Що це? Що сталося? — голосно вигукнув він. — Ага, зрозуміло! Вони хочуть хлів підпалити і з пищалей палять по даху.

Тим часом зокола було чути дедалі страшніші людські зойки, кінський тупіт. Постріли мішалися з виттям, брязкало залізо. «Боже! Це, здається, бій!» — подумав пан Заглоба і притьмом кинувся до своєї діри у стрісі.

Глянув — і ноги під ним підкосилися від радості.

На майдані кипів бій, а радше, пан Заглоба побачив страшний розгром Богунових козаків. Захоплені зненацька, вони падали під вогнем із пістолів упритул у голову й груди, притиснуті до плотів, до стін хат і стодол, уражені мечами, пхані кінськими крупами, топтані копитами, гинули майже без спротиву. Жовніри у червоних мундирах, запекло рубаючись і натискаючи на втікачів, не давали їм ні вишикуватися, ні замахнутися шаблею, ні перевести дух, ні скочити на коней. Захищалися тільки поодинокі групки; хтось серед галасу, метушні й диму намагався підтягти відпущені підпруги сідел і гинув, не встигнувши поставити ногу у стремено; хтось, кидаючи списи і шаблі, біг до плотів, перескакуючи через них або застряючи між жердинами, верещачи й виючи нелюдськими голосами. Здавалося нещасним, що сам князь Ієремія несподівано, як орел, налетів на них, що розбиває їх на гамуз уся його рать. Вони не мали часу отямитися, огледітися: вигуки звитяжців, свист шабель, грім пострілів гнали їх, як буря, гаряче кінське дихання обливало потом їхні потилиці. «Люди, спасайте! — лунало зусібіч… — «Бий, убивай!» — відповідали нападники.