Вогнем i мечем. Том другий

— Нема драбини!

— Принести іншу!

— Нема ніде!

— Збігайте в хату, там має бути.

— От лях проклятий!

— Лізьте по карнизу на дах, а звідти на піддашшя.

— Не можна, карниз широкий і підшитий дошками.

— Несіть списи. По них і виліземо. От собака!.. Драбину втяг за собою!

— Принести списи! — звелів Голодий.

Одні побігли по списи, другі, задерши голови, не зводили очей із піддашшя. Розсіяне світло крізь відчинені двері просочилося й у хлів, і в напівсутінках стало видно квадратний отвір на піддашшя, чорний і безмовний.

Знизу долинали примирливі голоси:

— Ну, пане шляхтичу! Спускай драбину і злазь. Усе одно тобі нікуди не дітися, нащо людям голову морочити. Злазь! Злазь!

Тиша.

— Ти ж мудрий чоловік! Сидів би собі, якби тобі це допомогло, але ж не допоможе — то ж краще злазь із доброї волі, соколику!

Тиша.

— Злазь, а то шкуру з макітри злупимо і пикою вниз у гній кинемо!

Пан Заглоба лишався таким же глухим до погроз, як і до лестощів, і сидів у темряві, мов борсук у норі, готуючись до затятої оборони. Тільки шаблю міцніше стискав у руці, трохи сопів і подумки шепотів молитву.

Тим часом принесли списи, зв’язали по три вкупі й поставили вістрями до отвору. Панові Заглобі враз сяйнула думка схопити їх і втягти на піддашшя, але він одразу ж схаменувся, що дах може бути занизький і повністю списів не втягнеш. Та й, зрештою, за хвилю принесуть інші.

А поки що у хліві аж кишіло козаками. Дехто присвічував трісками, дехто поприносив дрюки й решітки від возів, які виявилися короткими і їх квапливо стягали ременями, бо по списах справді важко було б вилазити. Проте охочі знайшлися.

— Я полізу! — заволало кілька голосів.

— Зачекайте драбини! — відповів Голодий.

— А чом би, батьку, не спробувати вилізти по списах?

— Василь вилізе! Він як кіт лазить.

— То нехай спробує.

А дехто відразу ж почав жартувати:

— Гей, обережно! У ляха шабля, голову зітне й не зчуєшся.

— Він тебе за чуприну вхопить і втягне, а там як ведмідь придавить.

Та Василя це не злякало.

— Він знає, — сказав Василь, — що коли тільки пальцем мене торкне, отаман йому дасть перцю, та й ви теж, брати.

Це було попередженням панові Заглобі, котрий сидів тихо й не дихав.

Але козаки, народ веселий, відразу ж упали в добрий гумор. Уся ця затія почала їх забавляти, і вони й далі кепкували з Василя:

— Одним дурнем поменшає на білому світі.

— Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Він теж не боязкіший від тебе.

— Хо! Хо! Він несамовитий. Дідько його знає, на кого він там уже обернувся… Це чаклун! Ти, Василю, не відомо кого у тому отворі знайдеш.