Вогнем i мечем. Том другий

На цей час у світлиці трохи стихло, тільки жовніри, що пили на майдані перед хатою, горланили, вигукували на радощах по-татарському «алла!» і палили з пищалей. Але справжнє гуляння і весілля почалися тільки тоді, коли до світлиці повернулися батьки. Старий бондар від радощів обіймав ковалиху, парубки підходили до бондарихи і, беручи низько попід ноги, високо її підіймали, а жінки славили її за те, що берегла доньку, як зіницю ока, і зберегла як голубку, як лілею[10], потім із нею пустився у танок пан Заглоба. Спершу вони потупцювалися на місці одне навпроти одного, а потім він як ударив у долоні та як пішов навприсядки, і так підскакував, і так бив закаблуками об підлогу, аж тріски з дощок летіли і піт у три ручаї лився з чола. За ними пішли у танок і інші: хто міг — у світлиці, хто не міг — на подвір'ї, дівчата з парубками і жовнірами. Бондар велів викочувати нові й нові бочки. Нарешті усе весілля висипало з хати на майдан — запалили багаття із сухих будяків і трісок, бо вже залягла глибока ніч, і гулянка стала пиятикою на змор; жовніри палили з пищалей і мушкетів, ніби під час битви.

Пан Заглоба, червоний, спітнілий, хитаючись на ногах, забув, що з ним діється і де він; крізь густий дим він бачив обличчя співбесідників, та, хоч на палю його сади, не міг сказати, що це за люди. Він пам'ятав, що гуляє на весіллі, — але на чиєму? Га? Напевно, пана Скшетуського з князівною! Ця думка здалася йому найправдоподібнішою, засіла цвяшком у голові й наповнила такою радістю, що він почав верещати, мов навіжений: «На здоров'я! Панове браття, любімося! — вихиляючи один за одним півгарнці. — За тебе, пане брате! За здоров’я нашого князя! Щоб нам добре велося!.. Дай Боже, щоб обминула ця лиха година вітчизну нашу!» Тут він залився сльозами і, йдучи до бочки, спіткнувся — і спотикався дедалі більше, бо на землі, як на бойовищі, лежала безліч нерухомих тіл. «Боже! — заволав пан Заглоба. — Не лишилося вже геть рицарів у Речі Посполитій. Перший Лащ пити вміє, другий Заглоба, а решта!.. О Боже! О Боже!» І жалібно звернув очі до неба — аж тут побачив, що тіла небесні не тримають уже міцно небозводу, як золоті цвяшки, що одні із них тремтять, ніби хочуть вискочити з оправи, другі описують кола, треті козачка утинають одне навпроти одного, — що страшенно вразило пана Заглобу, і він сказав своїй здивованій душі: