Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Містом ішов самотній, сумний, ні за що скривджений пес.
Вийшов він на кипучу вулицю. Людей було тьма-тьмуща, і всі поспішали, зрідка поквапно перекидаючись словами, текли кудись і текли без краю. Напевне Бімові запало в голову: «А чи не пройде він тут?» І поза всякою логікою сів у затінку на розі, неподалік від хвіртки, і почав стежити, не поминаючи своєю увагою майже жодної людини.
Передусім Бім помітив, що всі люди, виявляється, пахнуть автомобільним димом, а вже крізь нього пробиваються інші запахи різної сили.
Ось іде чоловік, худющий, високий, у великих, добряче стоптаних черевиках, і несе в сітці картоплю, таку ж, яку приносив додому хазяїн. Худющий несе картоплю, а пахне тютюном. Іде швиденько, поспішає, нібито когось наздоганяє. Але це тільки здалося — наздоганяють когось усі. І всі щось шукають, як на польових випробуваннях, інакше навіщо й бігти вулицею, забігати у двері й вибігати і знову бігти?
— Привіт, Чорне вухо! — кинув Худющий, не зупиняючись.
«Здрастуй», — понуро відповів Бім, посунувши по землі хвостом, але з тією ж зосередженістю вдивляючись у людей.
А ось за ним іде чоловік у комбінезоні, пахне він так, як пахне стіна, коли її лизнеш (мокра стіна). Він майже весь сіро-білий. Несе довгу білу палицю з борідкою на кінці і важку сумку.
— Ти чого тут? — спитав він у Біма, зупинившись. — Сів чекати хазяїна чи загубився?
«Так, чекати», — відповів Бім, перебираючи передніми лапами.
— Тоді ось на тобі. — Він вийняв із сумки кульок, поклав перед Бімом цукерку й посіпав пса за чорне вушко. — Їж, їж. (Бім не доторкнувся). Дресирований. Інтелігент! З чужої тарілки не їстиме. — І пішов далі тихо, спокійненько, не так, як усі.
Як на кого, а Бімові цей чоловік — гарний: він знає, що таке «чекати», він сказав «чекати», він зрозумів Біма.
Гладкий-прегладкий, з товстою палицею в руці, в товстих чорних окулярах на носі, несе товсту папку: усе в нього товсте. Він виразно пахне паперами, по яких Іван Іванович шепотів паличкою, і ще, здається, тими жовтими папірцями, які завжди кладуть у кишеню. Він зупинився коло Біма й сказав:
— Хух! От тобі й на. Дожилися: пси на проспекті.
З хвіртки вийшов двірник з мітлою і став поруч з Гладким. А той вів далі, звертаючись до двірника, показуючи пальцем на Біма:
— Бачиш? На твоїй, либонь, території?
— Факт, бачу. — І оперся на мітлу, поставивши її догори бородою.
— Бачиш… Нічого ти не бачиш, — сказав сердито. — Навіть цукерки не жере, роз'ївся. Як же далі жити?! — Він явно лютував.
— А ти не живи, — сказав двірник і байдуже додав: — Бач, як ти схуд, бідолаха…
— Ображаєш! — гаркнув Гладкий.
Зупинилось троє молодих хлопців і чомусь усміхалися, позираючи то на Гладкого, то на Біма.
— Чого вам смішно? Чого смішно? Я йому кажу… собака! Тисяча собак, по два-три кіла м'яса кожному — дві-три тонни на день. Уявляєте, скільки це вийде?
Один з хлопців заперечив:
— Три кіла й верблюд не з'їсть.
Двірник незворушно зробив поправку:
— Верблюди м'яса не їдять. — Несподівано він перехопив мітлу поперек держална і щосили замахав нею по асфальту перед ногами Гладкого. — Відійди-но убік, громадянине! Ну? Я що сказав, дубова твоя голова!
Гладкий пішов, відпльовуючись. Ті. троє хлопців теж пішли своєю дорогою, посміюючись. Двірник одразу ж й перестав мести. Він погладив Біма по спині, постояв трохи й сказав:
— Сиди, чекай. Прийде. — І пішов у хвіртку.
З усієї цієї суперечки Бім не тільки зрозумів — «м'ясо», «собака», можливо, «пси», але чув інтонацію голосів і, головне, усе бачив, а цього вже досить для того, щоб розумному собаці здогадатися: Гладкому — погано жити, двірникові — добре; один — злий, другий — добрий. Хто вже краще знає, як не Бім, що удосвіта на вулицях живуть лише двірники і що вони поважають собак. Те, що двірник прогнав Гладкого, Бімові навіть трохи сподобалось. А взагалі ця випадкова дрібна історія тільки відволікла Бімову увагу, хоч, може, була корисною в тому розумінні, що він починав туманно здогадуватися: люди всі різні, вони можуть бути і гарними, і поганими. Ну що ж: і це добре, скажемо ми збоку. Але поки що для Біма це було абсолютно неважливо — не до того: він дивився й дивився на перехожих.