Чаликушу

Мюжгян знов усміхнулася. Тільки на цей раз той усміх був якийсь сумний-сумний. Потім вона зітхнула й промовила:

Моя ти дівчинко, я не та, за ким увиваються… Він гарцює ради тебе.

— Що ти, абла?

Я аж очі витріщила.

— Так, ради тебе. Я бачила його й до твого приїзду, але тоді він проїжджав, не відрізняючи мене від цих дерев. І ніколи не повертався…

По вечері ми знову вийшли на вулицю й мовчки побрели до моря.

— Чому ти сумна, Феріде, навіть твого голосу не чути, — сказала Мюжгян.

Я ще трохи помовчала й нарешті відповіла:

— Мені сумно, що ти вдень сказала таку дурницю— Я ніяк не можу того забути.

— А що я таке сказала, — розгубилася Мюжгян.

— Хіба ж не ти сказала: «Я не та, за ким увиваються?»

Мюжгян тихенько засміялася:

— Гаразд, але тобі що з того?

На очах у мене забриніли сльози, я вхопила сестру за руки й промовила:

— Абла, хіба ж ти негарна?

Мюжгян знову засміялася й легенько щипнула мене за щоку:

— Я не потвора, але й не красуня… Погодьмося на тому, що я середня, та й годі нам сперечатися… Але ось ти — що більше підростаєш, то все стаєш така вродлива, аж страшно!

Я поклала руки Мюжгян на плечі й потерлася носом об її носа, наче поцілувала.

— Скажімо і про мене, що я середня, та й усе.

Ми стали на краю провалля. Я брала камінці й жбурляла їх у море. Мюжгян ухопилася й собі, не знаю тільки, як вона їх кидала, у неї, бідної, були такі слабкі рученята.

Мій камінець спочатку зникав у повітрі, а потім падав { розбивав зоряну воду на безліч світлячків. її ж камінчики ледь сягали провалля, щоб ударитися об рінь, від чого долинав якийсь смішний звук, або ж плюхалися в пісок. Це нас дуже тішило. Вкутане місячним серпанком морське плесо повинно було, звичайно, надихати молодих дівчат на вищі почуття, але що вдієш.

Та ось Мюжгян стомилася й сіла на уламок скелі, я ж присіла біля її ніг на землі.

Абла все розпитувала мене про моїх подружок по школі. Я почала розповідати їй про Мішель, а потім Якось так вийшло, що перекинулася й на історію мого Вигаданого кохання.

Що штовхнуло мене на це освідчення сестрі? Потреба поговорити… Не знаю. Кілька разів я відчувала, що плету нісенітницю, й намагалася змовкнути, та от не виходило. І ось я добалакалася до того, що розповіла, як одурила дівчат моїми баєчками про сон рябої кобили. Але якщо тоді мене й брав сум, то цього вимагала роль; чому ж тепер мене полонило те саме почуття, адже не було на це жодної потреби?

Мій голос поволі тихнув, очі були — наче в тумані. Я намагалася не дивитися на сестру, лише перебирала пучками гудзики на її сукні, м’яла поділ або ж клала голову їй на коліна й довго дивилася в безмежну далеч моря…

Спочатку я хотіла приховати, хто герой тих казок, але все-таки це вихопилось у мене.

Мюжгян слухала мене мовчки, тільки гладила рукою по голові.

— Звичайно, обдурювати подружок, видаючи їм вигадки за правду, дуже соромно, — закінчила я свою розповідь.

Але як вам сподобається її відповідь?

— Біднесенька моя Феріде. Ти й справді любиш Кям-рана.