ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Крейґ, який терпляче чекав мого знаку, що він також може вставити слово, з готовністю додав: «У реальній в’язниці, коли ми спостерігаємо якусь подію — наприклад, коли хтось із в’язнів отримує удар ножем, або коли охоронець б’є ув’язненого, — ми не можемо визначити, якою мірою призвідниками цього є певна людина чи певна ситуація. Справді, існують в’язні, які є агресивними соціопатами, і наглядачі, які є справжніми садистами. Але чи все, що відбувається у в’язниці, залежить лише від певної особистості? Я в цьому сумніваюся. Ми мусимо взяти до уваги ситуацію».

Я посміхнувся на красномовний аргумент Крейґа. Я так само поділяв сумнів щодо диспозиційного підходу, проте моя впевненість повернулася, коли Крейґ усе так добре виклав поліцейським. Я продовжив, впадаючи в мій улюблений лекторський стиль: «Суть ось у чому: наше дослідження намагатиметься відділити те, що люди вносять у тюремну ситуацію, від того, що сама ця ситуація виявляє в людях, які в ній опинилися. Наші досліджувані, завдяки попередньому відборові, є вибіркою освічених молодих чоловіків середнього класу. Вони є однорідною групою студентів, схожих один на одного з багатьох оглядів. Їх за принципом випадковості розділили на дві групи — «охоронців» і «в’язнів», — які є взаємозамінними. В’язні не є більш жорстокими, ворожими чи бунтівними, ніж охоронці, а охоронці не є занадто авторитарними та одержимими владою. Зараз в’язні й охоронці практично однакові. Ніхто не хотів бути охоронцем; ніхто не вчиняв злочину, за який позбавляли волі й карали. Чи будуть ці люди такими ж схожими одне на одного через два тижні? Чи побачимо ми якісь перетворення в їхніх характерах? Ось що ми хочемо дізнатися».

Крейґ додав: «Інакше кажучи, ми робимо так, що хороші люди потрапляють у погані обставини, і побачимо, що або хто візьме гору — вони чи ситуація».

«Дякую, Крейґу, оце мені подобається, — розчулено сказав телеоператор Білл, — мій режисер захоче використати це у сьогоднішній вечірній програмі. У телеканалу сьогодні вранці не було вільних рук, тому мені доведеться самому і знімати, і вибирати ракурси для перебивки відеоряду. Професоре, час іде. Я готовий, ми можемо розпочинати?»

«Звісно, Білле. Проте, Джо, я так і не відповів на твоє перше запитання щодо експерименту».

«На яке?»

«Чи знають в’язні, що їхній арешт — частина експерименту. Відповідь: ні. Їм просто сказали бути готовими до участі в експерименті сьогодні вранці. Скоріш за все, вони зрозуміють, що арешт — початок дослідження, адже вони знають, що не скоювали злочинів, в яких їх звинуватять. Якщо вони спитають вас, чи це той експеримент, відповідайте розпливчасто, не кажіть ані “так”, ані “ні”. Просто продовжуйте виконувати свій обов’язок так, буцімто це справжній арешт. Ігноруйте всі їхні запитання чи протести».

Крейґ не втримався і додав: «У якомусь сенсі арешт, як і все інше, що їх чекає, має стати поєднанням реальності й ілюзії, ролі і їхньої справжньої особистості».

Трохи пафосно, подумав я, але загалом правильно сказано. Перш ніж увімкнути сирену на своїй білосніжній патрульній машині, Джо вдягає сонцезахисні дзеркальні окуляри на зразок тих, що носили охоронці в фільмі «Холоднокровний Люк». Через ці окуляри не видно очі. Ми з Крейґом усміхнулися, бо знали, що всі наші охоронці також носитимуть такі окуляри. Вони додадуть відчуття анонімності, а це є одним з елементів нашого плану щодо створення атмосфери втрати індивідуальності. Мистецтво, життя й експеримент почали зливатися воєдино.