Крига. Частини ІII–ІV

— Ви надто довго на російській землі живете, — сказалося, постукуючи цигаркою об край мисочки. — Занадто глибоко це у вас увійшло, поза Кригою не можна так до людей ставитися, бо від такого отруєння єдиноістиною народжуються сектанти-євнухи й царі-самозванці.

— І від кого я чую це просторікування! А що ви самі написали в «Аполітеї»?! Держава Криги! Держава Небуття! — Він погрозив пальцем, наче дідусь пустотливому онукові. — Знаю я вас, интеллигентов-пестунчиків! На папері ви розпишете будь-яку тотальну систему, що більш тотальну, то із тим більшою насолодою, у побожних, поетичних словах її подасте, геґелі, маркси й бєрдяєви, аж інші душі на честь цього прогресу в теплих салонах усього світу захоплено заверещать, панянки ручки позаламують і в обійми його впадуть, а зарум’янілі студентики по каварнях ним зачитуватимуться… Але, як прийде хтось, аби втілити отой досконалий проект, досконало описаний, — то вмить кров від обличчя панові інтеліґентові відпливає, і заплющує геній оченята: ах, це ж жертва безвинна, ах, ах, це ж труп — як він смердить! Який бридкий! Заберіть його від мене!

Грюкнулося пепельницей по підвіконні.

— Ви нічого не розумієте! Увесь сенс аполітеї в тому, щоби не допустити влади жодної людини над іншою людиною, усі необхідності покладаючи безпосередньо на Історію, — а не щоб непереможних диктаторів, заморожених у своїй диктатурі, творити! Аполітея — власне свобода від таких Демонів Істини, як ви! — Тут скерувалося на нього палець, палець супроти пальця. — Від диктаторів, царів, міністрів, чиновников! У ній уже немає місця для вільних рішень державних урядовців — є тільки ясні, очевидні історичні конечності!

— Не зрозумів? — Пілсудський криво посміхнувся з глибин густої бороди. — Керує Історією, — але хто керує Історією, пане Ґерославський? Х т о к е р у є І с т о р і є ю? — Він обійшов довкола столу, відходячи від печі на чотири, три, два кроки. — Ви проклинаєте людські уряди, диктатури й імперії — але навіть наймогутніший цар із мільйоном чиновников, мільйоном шпиків й аґентів, із арсеналом надзвичайних указів, хто він такий супроти влади Історії? Безпорадний дітвак! Майже анархіст! А спробуйте протиставити себе Історії, спробуйте тицьнути хабара логічній необхідності, вблагайте математику, настрашіть ідею!..

… Саме так! Отож, людина, яка здобуде чинну владу над тим апаратом управління, — така людина — диктатура, від якої годі уявити жорстокішу, — царство, від якого годі вигадати більшого, — автаркія остаточна — самодержавство, рівне божественному, — така людина… така людина…

Невідь-коли почалося відступати перед Старим, скинувши з лави шкури, впустивши цигарку, врешті вбившись спиною до стіни, — а він ішов далі, цілячись пальцем у груди… його палець переміг.