Після війни. Історія Європи від 1945 року

Поза межами Скандинавії найбільше наблизились до соціал-демократичного ідеалу в іншій маленькій нейтральній країні на краю Західної Європи — в Австрії. На перший погляд, ці країни мали стільки спільного, що спостерігачі почали говорити про «австро-скандинавську модель». В Австрії, так само як у Швеції чи в Норвегії, переважно сільська й історично бідна країна перетворилася, як ми знаємо, на заможний, стабільний і політично незворушний оазис забезпеченого державою благополуччя. Заради того щоб уникнути повернення до відкритих протистоянь, притаманних міжвоєнним десятиліттям, в Австрії також, по суті, було укладено договір — у цьому разі між соціалістами й консервативною Народною партією. Але на цьому подібності закінчувалися.

Австрія справді була «соціальною» (і мала найбільший після Фінляндії націоналізований сектор економіки серед усіх західноєвропейських демократій), але вона не була особливо соціал-демократичною. Тільки в 1970 році, коли канцлером став Бруно Крайський, уперше після війни уряд країни очолив соціаліст. Хоча з часом Австрія запровадила багато соціальних послуг і державних практик, які ототожнювалися зі скандинавською соціал-демократичною моделлю (щодо догляду за дітьми, щедрих виплат із безробіття та пенсій, підтримки сім’ї, загальнодоступних медичних й освітніх послуг, зразкової транспортної системи, субсидованої державою), від Швеції вона відрізнялася тим, що практично весь розподіл робочих місць, впливу, послуг і фінансів відбувався за принципом політичної належності. Привласнення Австрійської держави та її ресурсів задля стабілізації ринку політичних уподобань було зумовлене не так політичними ідеалами, як пам’яттю про травми минулого. Міжвоєнний досвід соціалістів підштовхував їх радше до зміцнення хиткої демократії в країні, ніж до кардинальних реформ у сфері соціальної політики[266].