Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
По всій Скандинавії, але особливо у Швеції, приватну власність та експлуатацію засобів виробництва ніколи не ставили під сумнів. На відміну від лейбористського уряду в Британії, осьова доктрина та програма якого з 1918 року спиралася на непохитну віру в благо державної власності, шведські соціал-демократи не бачили нічого поганого в тому, щоб залишити капітал й ініціативу у власності приватній. Швеція ніколи не наслідувала прикладу British Motor Corporation, безпорадного піддослідного кролика для експериментів держави в централізованому розподіленні ресурсів. Volvo, Saab та іншим приватним підприємствам надали цілковиту свободу — процвітати чи занепасти.
Насправді промисловий капітал у «соціалістичній» Швеції був зосереджений у руках меншої кількості підприємців, ніж у будь-якій іншій країні Західної Європи. Уряд ніколи не втручався ані в процес нагромадження приватних статків, ані в ринок товарів і капіталу. Навіть у Норвегії після п’ятнадцяти років урядування соціал-демократів сектор економіки, який безпосередньо перебував у державній власності чи керівництві, насправді був менший, ніж у Західній Німеччині, якою управляли християнські демократи. Але в обох країнах, так само як у Данії та Фінляндії, що держава справді робила, то це безжально оподатковувала (чим вищі були доходи, тим більший був податок) і перерозподіляла приватні прибутки заради суспільних потреб.
Для багатьох закордонних спостерігачів і більшості скандинавів результати свідчили самі за себе. До 1970 року Швеція (разом із Фінляндією) перетворилася на одну з чотирьох провідних економік світу, що обраховували за купівельною спроможністю на душу населення (іншими двома були США та Швейцарія). Скандинави жили довше і здоровіше, ніж більшість інших народів світу (чим дуже здивували б самотнє й бідне нордичне селянство, яке жило за три покоління до них). Надання освітніх, соціальних, медичних послуг, страхування, пенсійного забезпечення та можливостей для відпочинку не мало собі рівних (зокрема в США та Швейцарії), так само як і гарантування економічної і фізичної безпеки, у якій мешканці нордичної Європи задоволено проживали свої життя. До середини 1960-х років «крижана північ» Європи набула майже міфічного образу: скандинавську соціал-демократичну модель, можливо, й не всюди хотіли скопіювати, але вона скрізь викликала захоплення й заздрість.
Будь-хто знайомий з нордичною культурою, від Генріка Ібсена й Едварда Мунка до Інґмара Берґмана, упізнає ще одну рису скандинавського життя: його самодопитливу, тонку меланхолійність, яку в ті роки часто розуміли як схильність до депресії, алкоголізму та високого рівня самогубств. У 1960-х й іноді пізніше консерватори — критики скандинавської політики радо приписували ці недоліки моральному паралічу, спричиненому завеликою економічною безпекою та централізованим урядуванням. А ще водночас скандинави були схильні привселюдно (і на камеру) роздягатися та, як багато де пліткували, мати статеві зв’язки з абсолютними незнайомцями: на думку деяких спостерігачів, це ще більше підтверджувало психічну шкоду, завдану всесильною державою, яка все дає і нічого не забороняє[265].
Якщо це найгірше, чим можна було дорікнути скандинавській «моделі», тоді шведським та іншим соціал-демократам можна пробачити, що вони так багато заробляли. Але в чомусь критики мали рацію: усеосяжна держава справді мала темний бік. Упевненість у спроможності держави створювати краще суспільство, типова для початку ХХ століття, набула багатьох форм: скандинавська соціальна демократія, як і фабіанське реформаторство британської держави добробуту, постала з широко розповсюдженого захоплення соціальною інженерією всіх ґатунків. І дуже близько за межею використання держави задля корекції доходів, витрат, ринку праці й інформації причаїлася спокуса підправити й саму людину.
Євгеніка — «наука» про расове вдосконалення — була не просто модою едвардіанської доби, як вегетаріанство чи довгі безцільні прогулянки (хоча всі ці тренди часто ставали популярними в тих самих середовищах). Уподобана мислителями всіх політичних напрямків, вона особливо добре підходила до благонамірених амбіцій соціальних реформаторів. Якщо суспільною метою було покращити тотально людське становище, навіщо нехтувати можливостями для поодиноких покращень, які створювала сучасна наука? Чому попередження або усунення недосконалостей людського становища не можна було поширити і на попередження (або усунення) недосконалих людей? У перші десятиліття ХХ століття науково кероване соціальне або генетичне планування було широко популярним і користувалося глибокою повагою; у післявоєнній Європі воно ґрунтовно себе дискредитувало лише через нацистів, «гігієнічні» амбіції яких почалися із сурогатної антропометрії та закінчилися в газових камерах. Чи принаймні так вважали.
265
Рівень самогубств у Західній Європі станом на 1973 рік справді був найвищий серед найбільш розвинутих і заможних країн — Данії, Австрії, Фінляндії та Західної Німеччини. А найнижчим він був у бідніших регіонах: рівень самогубств у Данії в шість разів перевищував цей показник в Італії та в чотирнадцять разів — в Ірландії. Що саме це говорить про депресивні наслідки процвітання, клімату, географії, харчування, релігії, сімейних зв’язків чи держави добробуту, було неясно ані тоді, ані сьогодні.