Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Племена, що населяли Україну в II тис. до н. е., не пішли урбаністичним шляхом розвитку, до якого тяжіли, наприклад, носії трипільської культури. Тут формувались досить стрункі економічні та політичні структури, типові для землеробсько-скотарських суспільств, що базувалися на екстенсивному веденні господарства. Незважаючи на відносно низький рівень розвитку, воно вже виробляло продукцію понад прожитковий мінімум. Оскільки основним виробником продукції вже виступала мала сім’я, то вона й намагалася закріпити за собою право власності на оселю, господарські споруди, землю та худобу. Поступове відособлення власності об’єктивно призводило до майнової, а згодом і соціальної нерівності. Адже розпорядитися майном, навіть розподіленим “по справедливості”, можна по-різному, зважаючи хоча б на природні здібності господаря та кількість дужих робочих рук.

Процес диференціації суспільства за доби бронзи відбувався у напрямку зростання кількісних показників, без кардинальних змін суспільного ладу. На археологічному матеріалі соціальну диференціацію простежувати складно. Мало інформації тут дають поселення та житла. Лише на деяких селищах доби пізньої бронзи (Анатоліївна, Чикалівка) помітні окремі будівлі більшого розміру та нестандартної архітектури. Напрошується висновок, що умови існування різних верств суспільства за доби бронзи навряд чимось істотно різнилися. Суттєве значення, очевидно, мали кількість та якість споживаної їжі, одягу, металевих знарядь праці, зброї, прикрас, престижних речей. Показником майнового розшарування є скарби, що складаються головним чином із металевих речей та брухту, окремі коштовні знахідки. Згадаємо Бородінський (Бессарабський), Лобойківський, Колонтаївський скарби, золоту чашу із Крижовліна. Зрозуміло, що такими речами не могли володіти усі. Власниками скарбів металевого брухту могли бути ремісники-металурги, але й вони у соціальному плані стояли вище від рядових представників громад. Матеріали могильників дають більше інформації щодо формування станових відмінностей у суспільстві. Багатство супроводжуючого інвентаря, ознаки складних ритуальних дій під час поховальної церемонії, монументальність усипальниці та надмогильної споруди можуть бути надійними свідченнями того, що тут похований не рядовий одноплемінник. З іншого боку, відсутність речей у могилі за умови, що наявність їх була нормою поховального обряду усіх етнічних груп II тис. до н. е. в Україні, вказує на низький соціальний ранг похованого. Поховальні комплекси, інвентар яких обмежувався однією річчю, а розміри могильної ями збігаються з розмірами тіла небіжчика, звичайно складають більшість і, мабуть, репрезентують групу рядових членів суспільства. У середовищі індоіранських племен вони складали близько 45 % населення[397]. Третю соціальну групу становили люди, що були поховані з кількома предметами у досить просторих гробницях. Вони утворювали прошарок заможних сімей. Горішній щабель суспільної ієрархії займала знать. Саме їй, імовірно, належали коштовна зброя, золотий посуд, худоба і влада.