Рукопис, знайдений у Сараґосі

— Вір мені, сеньйоро, — додав Веласкес, — я кажу найщирішу правду. Король доручив мені просити руки твоєї доньки для молодого маркіза Медіни. Його величність дуже хоче, щоб знаменитий ваш рід не вигас. Усі ґранди вміють цінувати цю дбайливість. Що ж стосується тебе, сеньйоро, то чи можна собі уявити більш чарівне видовище, ніж бачити, як ти ведеш доньку до олтаря. Загальна зацікавленість буде вимушена розділитися надвоє. На твоєму місці я був би одягнений так само, як і донька: в білій атласній сукні, розшитій сріблом. Раджу виписати тканину з Парижа, я підкажу тобі найвишуканіші крамниці. Я вже обіцяв нарядити нареченого, причому на французький штиб, зі світлою перукою. А тепер дозвольте відкланятися; Понтокарреро хоче дати мені якісь доручення; аби тільки вони були такими ж приємними.

Сказавши це, Веласкес по черзі подивився на обох дам, даючи кожній зрозуміти, що вона справила на нього більше враження, ніж сусідка, вклонився кілька разів, обкрутився на п’яті й пішов. У Франції це тоді називалося світськими манерами.

Після того, як Веласкес пішов, настало довге мовчання. Жінки замислились над сукнями, розшитими сріблом, Толедо ж звернув увагу на стан справ у країні й вигукнув:

— Як це, невже він думає звертатися лишень до таких Аркосів і Веласкесів, тобто найлегковажніших людей в усій Іспанії? Якщо французька партія так ставить справи, то треба буде звернутися до Австрії.

Толедо й справді одразу пішов до графа Гарраха, який тоді був послом імператора в Мадриді. Дами подалися на Прадо, я ж верхи поїхав за ними.

Незабаром ми зустріли розкішну карету, в якій розсілися дві сеньйори — Ускаріс і Бускерос. Герцоґ Аркос верхи їхав поряд із ними. Бускерос, який також поспішав за герцоґом, того самого дня отримав орден Калатрави, і той висів у нього на грудях. Я остовпів, побачивши це. У мене був орден Калатрави, і я гадав, що мені було дано його в нагороду за мої заслуги, а передовсім за чесну й достойну поведінку, яка здобула мені прихильність знатних і могутніх друзів. Зараз, бачачи цей самий орден на грудях людини, яку я щонайбільше зневажав, я був, відверто вам признаюся, надзвичайно збентежений. Я зупинився, наче прикутий, на місці, де побачив карету сеньйори Ускаріс. Об’їхавши Прадо й заставши мене на тому самому місці, де нещодавно залишив, Бускерос розв’язно під’їхав до мене й сказав:

— Тепер ти бачиш, друже мій, що різні дороги ведуть до тієї самої мети. Я теж, так само, як і ти, є кавалером ордена Калатрави.

Я був обурений до крайніх меж.

— Бачу, — відповів я, — але кавалер ти чи не кавалер, сеньйоре Бускерос, застерігаю тебе, що якщо я коли-небудь побачу, як ти шпигуєш у домах, де я буваю, то поведуся з тобою як з останнім негідником.

Бускерос зробив якнайсолодшу міну й сказав:

— Любий пасинку, я мав би вимагати від тебе пояснень, але не можу на тебе гніватись і завжди був і буду твоїм приятелем. На доказ цього я хотів би поговорити з тобою про деякі дуже важливі речі, які тебе стосуються, особливо ті, що пов’язані з герцоґинею де Авіла. Якщо тобі цікаво і якщо ти хочеш послухати, віддай свого коня конюхові й ходи зі мною до найближчої цукерні.