Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
На цьому альянсі робітників і селян, якому сприяла незвичайна незалежність скандинавських селян — затятих протестантів, чиї спільноти не були обмежені традиційною селянською залежністю від священника чи землевласника, — ґрунтувався міцний фундамент, на якому виростали найуспішніші соціальні демократії Європи. Коаліції між «червоними» й «зеленими» (спочатку між селянськими та соціал-демократичними партіями, пізніше — тільки між останніми) в решті країн було неможливо собі уявити; у Скандинавії вони стали нормою. Соціал-демократичні партії виконували роль того рушія, завдяки якому традиційне селянське суспільство та промисловий робітничий клас разом увійшли в добу урбанізму: в цьому сенсі соціальна демократія в Скандинавії була не просто однією з політичних течій, а власне втіленням модерності.
Отже, скандинавські держави добробуту, які постали після 1945 року, брали початок від двох суспільних договорів 1930-х років: між роботодавцями і працівниками та між робітниками і селянами. Соціальні послуги й інше державне забезпечення, властиве скандинавській «моделі», відображали ці витоки, наголошуючи на всеохопності та рівності — соціальних правах для всіх, вирівняних доходах, фіксованих пільгах, які покривалися з податків, що постійно зростали. Тож вони кардинально відрізнялися від звичайної континентальної європейської моделі, у якій держава передавала або повертала дохід сім’ям та окремим особам, щоб вони могли платити живими грішми за те, що, по суті, було субсидованими приватними послугами (зокрема страхування та медицину). Але, за винятком освітніх послуг, які ще до 1914 року були загальнодоступними та всеохопними, скандинавська система добробуту не була розроблена і впроваджена одразу. Її створювали поступово. Особливо відставала система охорони здоров’я: у Данії повне державне забезпечення охорони здоров’я запровадили лише в 1971 році, через двадцять три роки після того, як по той бік Північного моря у Великій Британії була заснована Національна служба охорони здоров’я Енайріна Бевана.
Ба більше, те, що зовні здавалося єдиною нордичною системою, насправді відрізнялося залежно від країни. Данія була найменш «скандинавською». Вона не просто критично залежала від закордонного ринку сільськогосподарської продукції (особливо молочних продуктів і свинини), а тому була більш вразливою до розвитку політичних подій і рішень у Європі; її кваліфікована робоча сила також була дужче подрібнена між традиційними ремісничими спілками й організаціями. У цьому країна була більше схожа на Британію, аніж, скажімо, на Норвегію; данські соціал-демократи в 1960-х навіть не раз змушені були чинити за прикладом британських урядів, намагаючись запровадити контроль цін і зарплат на нестабільному ринку праці. Відповідно до британських стандартів їм усе добре вдалося; але, за більш вимогливими скандинавськими мірками, данські суспільні відносини й стан економіки завжди були дещо проблемними.
Норвегія з усіх нордичних країн була найменшою та найбільш однорідною (за винятком Ісландії). Крім того, вона найбільше постраждала під час війни. Ба більше, аж до того часу, коли в шельфі знайшли поклади нафти, Норвегія перебувала в особливій ситуації. Тримаючи першу лінію оборони під час «холодної війни» і, відповідно, змушена виділяти на оборону більші видатки, ніж крихітна Данія чи нейтральна Швеція, вона була також найбільш видовженою з усіх північних країн — її маленьке населення чисельністю менш ніж чотири мільйони осіб розтягнулося вздовж 1752-кілометрової берегової лінії, найдовшої в Європі. Чимало розкиданих на далекі відстані містечок і селищ у минулому — як, власне, і досі — виживали лише за рахунок рибальства. Уряд в Осло, із соціальними демократами чи без, був змушений спрямовувати державні ресурси на соціальні й комунальні цілі: субсидії, які надходили з центру на периферію (у транспортну сферу, освіту, зв’язок, надання послуг та утримання штату фахівців, особливо в розташованій за Північним полярним колом третині країни), для Норвезької держави були засобом виживання.
Швеція також була унікальною, хоча її особливості з часом стали вважати скандинавською нормою. Із населенням, яке майже дорівнювало сукупному населенню Норвегії та Данії (у самому лише Стокгольмі й околицях проживало 45% населення Норвегії), Швеція була найбагатшою і найбільш індустріалізованою скандинавською країною. До 1973 року її видобуток залізної руди був зіставний із показниками Франції, Британії та Західної Німеччини, разом узятих, і дорівнював майже половині видобутку США. Вона була світовим лідером у виробництві паперу й целюлози, а також у судноплавстві. Норвезька соціальна демократія впродовж багатьох років полягала у підрахунку, нормуванні та розподіленні обмежених ресурсів у бідному суспільстві, натомість Швеція вже до 1960-х років стала однією з найбагатших країн світу. Там соціальна демократія розподіляла й урівнювала багатство та послуги задля спільного блага.