Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Але все це було попереду. У найкращі роки європейської держави добробуту, коли адміністративний апарат усе ще мав широкі повноваження, а його авторитет залишався непорушним, виник дивовижний консенсус. Побутувала думка, що держава завжди зробить краще, аніж неврегульований ринок: і це стосувалося не лише забезпечення правосуддя й державної безпеки чи розподілення товарів і послуг, а й розробки та впровадження стратегій щодо суспільної згуртованості, моральної поживи і культурної активності. Думку про те, що такі речі краще залишити під опікою освіченої корисливості й надбань вільного ринку у формі товарів та ідей, у провідних європейських політичних і наукових колах вважали химерним пережитком докейнсіанських часів: у найкращому разі — поганим засвоєнням уроків Депресії, у найгіршому — заохоченням до конфлікту й завуальованим зверненням до основних людських інстинктів.
Отож державу вважали добром, і його було багато. Упродовж 1950–1973 років державні витрати у Франції зросли від 27,6 до 38,8% від ВВП, у Західній Німеччині — від 30,4 до 42%, у Великій Британії — від 34,2 до 41,5% та в Нідерландах — від 26,8 до 45,5%; натомість сам внутрішній продукт зростав швидше, ніж будь-коли до чи після того. Переважна частина збільшення видатків ішла на страхування, пенсії, охорону здоров’я, освіту й житло. У Скандинавії з 1950 по 1973 рік частка національного прибутку, яку витрачали на саме лише соціальне забезпечення, зросла на 250% у Данії та Швеції. У Норвегії вона збільшилась утричі. Тільки у Швейцарії частка післявоєнного ВНП, яку витрачала держава, залишалася на порівняно низькому рівні (до 1980 року вона не сягнула й 30%), але навіть тоді вона кардинально відрізнялася від показника 1938 року, який становив тільки 6,8%.
Історія успіху післявоєнного європейського капіталізму всюди супроводжувалася зростанням ролі державного сектору. Але природа державного залучення суттєво відрізнялася. У більшості країн континентальної Європи держава уникала прямого володіння певною галуззю (хоча це не стосувалося громадського транспорту чи комунікацій), віддаючи перевагу непрямому контролю, часто — через номінально автономні установи, найбільшим і найвідомішим прикладом яких був італійський розгалужений ІПР (див. розділ 8).
Конгломерати на кшталт ІПР обслуговували не лише своїх працівників і споживачів, але й низку політичних партій, профспілок, установ соціального забезпечення і навіть церков — вони були посередниками для їхньої протекції та посилювали їхню владу. Християнсько-демократична партія Італії на всіх рівнях, від селища до столиці, «колонізувала» найрізноманітніші державні послуги й продукти, які держава контролювала або фондувала: транспорт, електронні ЗМІ, банки, енергетичну, інженерну і хімічну промисловості, будівельну галузь і сферу продуктів харчування. Окрім самої партії, від цього найбільше вигравали мільйони дітей та онуків безземельних селян, яких цей широкий державний сектор забезпечував робочими місцями. В італійському Національному інституті з питань сиріт війни на кожні 70 сиріт припадало 12 працівників, а 80% його щорічного бюджету йшли на зарплати та адміністрування.
Подібним чином контроль над державними підприємствами в Бельгії дозволяв національному уряду в Брюсселі пом’якшувати невдоволення на місцях та загладжувати конфлікти на підставі регіональних і мовних протиріч послугами, робочими місцями й дорогими вливаннями в інфраструктуру. У Франції післявоєнна націоналізація встановила тривалі мережі впливу й патронажу. Електроенергетична компанія Франції (ЕКФ) була головним постачальником електроенергії в країні. Крім того, вона була й одним з найбільших роботодавців країни. За угодою, передбаченою раннім післявоєнним законодавством, 1% обороту ЕКФ у Франції мали щорічно передавати до соціального фонду, яким керував впливовий тоді профспілковий рух — Усезагальна конфедерація праці. Відпустка й інші соціальні виплати, які покривалися з цього фонду (не кажучи вже про можливості працевлаштування, які він створював), упродовж багатьох десятиліть залишалися вигідним і політично значущим важелем протекції вже для покровителя самої Конфедерації — Французької компартії.
Тож держава багатьма способами залагоджувала взаємини в торгівлі, політиці та суспільстві. Також прямо чи опосередковано вона відповідала за працевлаштування й оплату праці мільйонів осіб, які мали щодо державних структур особистий інтерес — чи то як державні службовці, чи то як фахівці інших галузей. Випускники найкращих британських університетів, як і їхні однолітки, що отримували дипломи французьких grandes écoles (закладів вищої освіти), зазвичай шукали роботу не в приватному секторі, а тим паче не в промисловості чи торгівлі, а в освітній галузі, у медицині, сфері соціальних послуг і публічного права, у державних монопольних установах чи на державній службі. До кінця 1970-х років 60% усіх випускників університетів у Бельгії працювали у сфері державних послуг або в соціальному секторі, який дотувала держава. Європейська держава створила унікальний ринок для товарів і послуг, які вона могла надати. А ще — зачароване коло робочих місць і впливу, яке майже всюди викликало захоплення.