Світова гібридна війна: український фронт

Встановлення контролю над ділянкою державного кордону Украї­ни у зоні конфлікту має принципово важливе значення для припинення бойових дій, оскільки сприятиме перекриттю каналів постачання бойовикам озброєння, військової техніки, матеріальних, фінансових і кадрових ресурсів, що дозволить суттєво прискорити процес мирного врегулювання на Донбасі. Враховуючи всі обставини, прийнятним варіантом для Украї­ни було б забезпечення такого контролю на першому етапі з боку міжнародної миротворчої або поліцейської місії.

Наразі не можна назвати жодного факту, що засвідчував би наміри маріонеткових режимів «ДНР» і «ЛНР» реально реінтегруватися до політичного і правового простору Украї­ни, попри те, що їхні представники у Мінському процесі декларують протилежне.

Усе наведене дає підстави стверджувати, що Мінський переговорний процес використовується РФ як елемент гібридної війни для легітимізації режиму окупації окремих районів Донецької та Луганської областей, дискредитації Украї­ни в очах міжнародної спільноти, а також посилення тиску на її керівництво.

Росія від самого початку говорила в Нормандському форматі з позиції сили. Підтримуючи постійне джерело напруженості на Донбасі, вона прагне реалізувати стратегію виснаження Украї­ни. Водночас, на тлі повільного послаб­лення потенціалу РФ унаслідок економічної кризи, суттєво посиленої міжнародними санкціями і низькими цінами на ресурси, Росія зацікавлена у якнайшвидшому переформатуванні збройного конфлікту на Сході Украї­ни відповідно до її власних інтересів. Офіційна Москва наполегливо намагається просувати ідею інтеграції ОРДЛО в Україну зі встановленням «особливого статусу» для «ДНР» і «ЛНР», переслідуючи при цьому мету збереження свого контролю над Донбасом і використання його як інструменту впливу на Україну. При цьому керівництво РФ не звертає уваги на те, що ні Мінськими угодами, ні будь-­якими іншими міжнародно-­правовими документами не передбачено існування таких квазідержавних утворень.

У разі успішної реалізації задумів Кремля центральна влада в Києві значною мірою втрачала б контроль над ситуацією в краї­ні, учасниками внутрішньополітичного процесу ставали б радикальні проросійські сили, країна опинилася б у глухому куті зовнішньополітичної невизначеності, а всі соціально-­економічні наслідки цього стану лягли б на плечі Києва і його західних партнерів. За цих умов доля постмайданного політичного керівництва Украї­ни була б вирішена наперед. І В. Путіну, який тріумфально увійшов у Крим, залишалося б тільки чекати, коли в Києві прийдуть до влади проросійські сили.

Стратегічною метою офіційної Москви на цьому етапі є формування умов для послаб­лення санкцій ЄС та США шляхом імітування підтримки реалізації Мінських домовленостей з одночасним відволіканням уваги від російсько-­україн­ського конфлікту та створенням нових каналів співпраці з країнами Заходу. При цьому здійснюється тиск на Україну щодо виконання найбільш вигідних для сепаратистів та РФ умов Мінських домовленостей (проведення місцевих виборів та амністії бойовиків, закріплення особливого статусу Донбасу в Конституції Украї­ни) та повністю ігнорується виконання ключових зобов’язань у сфері забезпечення безпеки громадян. Так, за словами заступника міністра закордонних справ РФ Г. Карасіна, всі аргументи Києва щодо неможливості обговорювати будь-­які політичні питання без довгострокового встановлення режиму припинення вогню вбачаються «несерйозними та необґрунтованими».