Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

От лайно.

— Ходімо, — сказав я, активуючи спикард та готуючись висмикнути нас звідси, щойно когось побачу. — Це буде не так просто, бо нам доведеться вдатися до левітації, аби вибратися звідси.

Я знову ухопив батька під руку, і ми наблизилися до шляху. Шлях підхопив нас, а я загорнув нас у потоки енергії, і нам вдалося приземлитися не посеред лез-квітів, а протягнути далі.

У коридорі почувся тупіт, тому я переніс нас, закрутивши вихором, до іншого місця.

Я обрав кімнати Юрта, бо навряд чи хтось узявся б шукати тут людину, яка, до того ж, усе ще сиділа у своїй камері, і я знав, що Юрту його апартаменти зараз не знадобляться.

Корвін розтягнувся на ліжку й подивився на мене з-під примружених повік.

— До речі, — промовив він, — дяка.

— До твоїх послуг, — відповів я.

— Ти добре знаєш, що тут де? — поцікавився він.

— Здається, тут майже нічого не змінилося, — відповів я.

— Тоді як щодо того, аби зробити набіг на тутешній холодильник, поки я знайду у твого братика ножиці та бритву і нашвидкуруч обкарнаю собі бороду та волосся?

— Що тобі принести?

— М’ясо, хліб, сир, вино, може, шматок пирога, — сказав він. — Що завгодно, аби свіже й щоб його було багато. А тоді, гадаю, у тебе знайдеться чимало чого мені розповісти.

— Схоже, знайдеться, — підтвердив я.

Отож, я пробрався на кухню, знайомими залами та шляхами, якими мандрував ще хлопчиком. На кухні горіли лише поодинокі свічки, вогонь у пічках ледь жеврів. Тут нікого не було.

Я взявся спустошувати комору, навалюючи купи харчів, що відповідали замовленню, на величеньку тацю; знайшов фрукти, прихопив їх також. Почувши, як хтось охнув біля дверей, крізь які я зайшов до кухні, я мало не впустив пляшку з вином.

Це була Джулія, у шовковій блакитній мантії.

— Мерліне!

Я пішов назустріч їй через усю кухню.

— Я заборгував тобі купу прохань про пробачення, — сказав я. — Ось перше з них: пробач мені, Джуліє.

— Я чула, що ти повернувся. Чула, що ти будеш королем.

— Дивно, але я теж про це чув.

— У такому разі з мого боку було б непатріотично продовжувати на тебе лютитися, чи не так?

— Я ніколи не хотів зашкодити тобі, — сказав я. — Ані фізично, ані будь-яким іншим чином.

І раптом ми вже тримали одне одного в обіймах. Після досить довгої паузи вона сказала:

— Юрт каже, ви з ним тепер приятелі.

— Гадаю, в певному сенсі так воно і є.

Я поцілував її.

— Якщо ми знову збіжимось, — сказала вона, — він, можливо, знову спробує тебе вбити.

— Знаю. Цього разу наслідки можуть бути насправді катастрофічними.

— Куди ти збирався йти просто зараз?

— Я маю виконати одну місію, це може забрати кілька годин.

— Чому б тобі не завітати до мене, коли звільнишся? Нам багато про що треба поговорити. Я зупинилася в місці, яке називається Кімната з Гліцинією. Знаєш, де це?

— Знаю, — сказав я. — Фантастика.

— То побачимося пізніше?

— Можливо.

Наступного дня я вирушив до Обода, бо почув звістку, що нирці в Безодню, ті, що шукають артефакти творіння аж за його межами, призупинили свої експедиції вперше на пам’яті цього покоління. Коли я розпитав їх про причини, вони розповіли мені про небезпечні явища в глибинах: смерчі, вогняні хвилі, вибухи новоутвореної матерії.

Сидячи в таємному місці та дивлячись униз, я, за допомогою того спикарда, що був у мене на пальці, узявся досліджувати той, що сховав у кишені. Щойно я прибрав захисну оболонку, якою я його обгорнув, він завів своєї: «Вирушай до Мандора. Коронуйся. Побачся з братом. Побачся з матір’ю. Починай готуватися до коронації». Я загорнув його знову і заховав якомога глибше. Якщо я незабаром не розпочну щось робити, він почне підозрювати, що я поза його контролем. Але чи варто через це перейматися?

Я міг би просто кинути тут усе; можливо, забратися звідси разом із батьком, аби допомогти йому залагодити проблеми з його Лабіринтом. Я міг би навіть закопати там обидва свої спикарди, збільшивши присутність сил у тому місці. У крайньому разі, я міг би вдатися до власної магії. Але ж проблеми мої були саме тут. Мене ростили та виховували, сподіваючись зробити з мене ідеального короля-маріонетку, а за мотузки смикала б мене матуся, та ще й, може, з моїм братиком Мандором на пару. Я любив Амбер, але так само я любив і Двори. Втеча до Амбера, хоч і дарувала б мені безпеку, не вирішила б моїх проблем, так само як і втеча разом із батьком або повернення до Тіні Земля, яку я теж любив, з Корал чи без неї. Ні. Проблема була тут, а ще в мені самому.

Я викликав доріжку-павутинку і дістався нею до надземного шляху, який мав перенести мене до Шляхів Саваллів. По дорозі я думав про те, що маю робити, й збагнув, що боюся. Якщо справа зайде так далеко, як це цілком може статися, існує велика ймовірність, що я помру. Або мені, можливо, доведеться вбити когось із тих, кого я аж ніяк не хотів убивати.

Але в будь-якому разі я мав розв’язати цю проблему, інакше не бачити мені спокою на цьому полюсі мого існування.