Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я надіслав енергетичні імпульси крізь спикард, аби розпочати гальмування. За мить чи дві Привид озвався до мене:

— Гадаю, тепер я зможу звільнитися.

— То прямуй сюди.

Раптом поруч зі мною виник Привид. Він обертався навкруги мене, наче описуючи магічне коло.

— Дякую, Тату. Я дуже-дуже вдячний. Якщо тільки я зможу бути тобі колись корисним, я...

— Ти можеш бути корисним, — перервав його я.

— Що треба робити?

— Стиснись і сховайся десь на мені.

— Я знову сховаюсь на зап’ястку, гаразд?

— Годиться.

Він зробив цей трюк. А потім запитав:

— А навіщо це?

— Якоїсь миті мені може знадобитися допомога.

— Проти чого?

— Проти будь-чого, — сказав я. — Настає момент істини.

— Щось мені не подобаються твої слова.

— Тоді залиш мене. Я на тебе не ображуся.

— Я не можу так вчинити.

— Послухай, Привиде. Ситуація загострилася, і треба ставити крапку. Я...

У повітрі розлилося мерехтіння, праворуч від мене. Я знав, що це означає.

— Пізніше, — кинув я. — Принишкни!

...І виникли двері, і вони розчинилися, аби впустити башту, складену з зеленого світла: очі, вуха, рот, кінцівки — усе напливало й зникало, підкоряючись ритму, схожому на ритм морських хвиль. Так, це була одна з найбільш разючих демонічних подоб, які мені довелося бачити останнім часом. І, звісно ж, я впізнав ці риси.

— Мерліне, — мовив він. — Я відчув, що ти щось робиш тут зі спикардом.

— Я так і гадав, що ти можеш відчути, — відповів я. — Я до твоїх послуг, Мандоре.

— Дійсно?

— Усебічно, брате.

— Включно з питанням престолонаступництва?

— Це в першу чергу.

— Чудово! А тут ти що робив?

— Просто шукав дещо, що загубив.

— Це може трохи зачекати, Мерліне! Ми з тобою маємо купу невідкладних справ.

— Так, це правда.

— Тоді набери більш прийнятної форми й ходімо зі мною. Нам треба обговорити твої перші кроки на троні — які Доми треба посунути назад, а які й оголосити поза законом...

— Я мушу негайно переговорити з Дарою.

— Гадаю, спочатку нам варто владнати базові речі. Ворушися! Надай собі нормального вигляду й ходімо!

— Може, ти знаєш, де вона зараз?

— Гадаю, в Ґанту. Поспілкуємося з нею пізніше.

— Мабуть, у тебе є її Козир напохваті, чи не так?

— Боюся, ні. А хіба у тебе немає із собою власної колоди?

— Є. Але її Козир я знічев’я знищив одного вечора, під п’яну руку.

— Не біда, — сказав він. — Зустрінемося з нею пізніше, я ж кажу.

Поки ми з ним розмовляли, я відкривав канали спикарда. Я зловив Мандора в центр вихору сил. Міг бачити програму трансформації, що з ним відбулася, і дати їй зворотний хід було нескладно: і ось уже зелена башта, що поверталася безперестану, згорнулася в постать біловолосого чоловіка, убраного в чорне та біле. І виглядав цей чоловік страшенно роздратованим.

— Мерліне! — заволав він. — Навіщо ти мене трансформував?

— Я в захваті від цієї штуки, — сказав я, помахуючи спикардом. — Просто хотів подивитися, чи зможу я це зробити.

— Тепер подивився? — сказав він. — Будь ласка, дай мені змогу повернути собі свою попередню подобу, а, до речі, і сам вибери для себе більш відповідну форму.

— Хвилинку, — сказав я, коли він спробував був розтанути та потекти. — Ти мені потрібний у тому вигляді, як ти є.

Я блокував його зусилля змінитися і намалював у повітрі вогняний прямокутник.

Кілька швидких рухів, і в прямокутнику з’явилося зображення, що трохи скидалося на мою матір.

— Мерліне! — вигукнув він. — Що це ти виробляєш?

Я придушив його спробу застосувати заклинання для переміщення та визволитися.

— Час для обміну думками, — наголосив я. — Залишайся зі мною.

Я не просто сконцентрувався на імпровізованому Козирі, який створив у повітрі прямо перед собою, а фактично атакував його зарядом енергій, що циркулювали в моєму тілі та в просторі навколо мене.

І ось у рамі, яку я створив, виникла Дара — висока, вугільно-чорна, з очима, що палали зеленим полум’ям.

— Мерліне! Що відбувається? — гримнула вона.

Я ніколи не чув, щоб хтось робив так, як я робив зараз, проте, утримуючи контакт, забажав її присутності й розвіяв раму. Тоді вона опинилася переді мною, заввишки, може, футів сім, готова ось-ось вибухнути гнівом.

— Що це має означати? — зажадала вона відповіді.

Я піймав її в перехрестя енергій так само, як і Мандора, і зменшив її зріст до людського.

— Демократія, — відказав я. — Нехай ми усі трохи побудемо на рівних.

— Це не смішно, — відрізала вона, починаючи повертати собі попередню подобу.

Я анулював її зусилля.

— Так, не смішно, — погодився я. — Але це я зібрав цю нараду, і відбуватиметься вона на моїх умовах.

— Чудово, — сказала вона, смикнувши плечем. — Чому раптом виникла така негайність?

— Наступництво на троні.

— Питання вирішене. Трон твій.

— А чиєю креатурою я маю бути? — Я підніс ліву руку догори, сподіваючись, що вони не відрізнять один спикард від іншого. — Ця штука дає велику могутність. Але вона й наказує, як нею розпорядитися. На ній закляття, що дозволяє контролювати її власника.