Мій тато — кілер

— Ви посварилися… — почав Дмитро.

— Так. Ми посварились. Я образилась і вирішила поїхати до тата. До справжнього тата.

— До тебе, — сказав Дмитро.

— Ага. А вітчим у мене банкір. Ну, то я заслала в його комп’ютери вірус «Маринонька хороша дівчинка» і виїхала.

— А диск?

— А на диску засіб від цього вірусу. Уявляєте: стоїть банк, у ньому сто комп’ютерів — і всі не працюють, а тому ніхто не знає, які в банку рахунки, які клієнти, хто кому що винен. Три тижні — і повне банкрутство.

— Так, — кивнув Дмитро. — Я теж прислав би стрільців.

— А все просто, — сказала моя комп’ютернорозвинута дитина. — Існуючими на даний момент методами цей вірус знищити неможливо. Хоча насправді зробити це дуже просто. Треба тільки ввімкнути заражений ним комп’ютер, дочекатися, коли він запитає «Що?», і написати: «Маринонька хороша дівчинка, а її вітчим — козел».

— І все?

— Ага, — було схоже, що «ага» її улюблене слово.

— Ну, а мама не хвилюється, що ти зникла? — запитав Сашко.

— Мабуть, ні. Коли я бачила її востаннє, вона довела себе до такого стану, що не могла згадати свого імені. А вітчим, судячи з того, що він прислав сюди своїх людей, знає, де я. Вибач, — сказала мені Маринка. — Я забула всі папірці щодо твоїх пошуків на своєму столі.

— Нічого, — сказав я.

— Тому він знає, де я і з ким.

— Зрозуміло.

— То ви не гніваєтеся? — запитала Марина.

— Не дуже, — відповів я.

— Але наступного разу, — сказав Сашко, — все-таки попереджай про те, що хтось може приїхати, щоб нас убити.