Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— Я відчула, що ти маніпулюєш певними силами, — відповіла вона, — і не захотіла, аби з тобою щось трапилося до того, як ми поговоримо. Можна зайти?
— Звісно, — мовив я, відступаючи, — але у мене обмаль часу.
— Знаю, та, можливо, я стану в нагоді.
— Яким чином? — запитав я, зачиняючи двері.
Вона роззирнулася кімнатою і помітила щойно завершений Козир. Замкнувши двері, тітка підійшла до столу.
— Дуже добре, — зауважила вона, оцінюючи моє малювання. — То ось куди ти намилився? Де це?
— Бар у заміському клубі в Тіні, з якої я прийшов, — відповів я. — О десятій за місцевим часом я маю зустрітися з незнайомцем. Сподіваюся роздобути інформацію про те, хто і чому намагається мене вбити, а можливо, й про інші питання, які непокоять мене.
— Іди, — сказала вона, — і лиши Козир тут. Так я зможу скористатися ним, аби шпигувати за тобою, і якщо тобі раптом знадобиться допомога, я зможу її надати.
Я простягнув руку і стиснув долоню Фіони, а тоді став біля столу, зосередившись.
За кілька секунд обриси набули кольору і глибини. Я пірнув у об’ємні текстури, і все наблизилося до мене, збільшуючись і заповнюючи простір довкола. Одразу ж знайшов поглядом настінний годинник праворуч від бару...
21:48.
Здається, саме вчасно.
Тепер я вже бачив відвідувачів і чув їхні голоси. Пошукав найкраще місце для прибуття. У правому кутку бару, під тим годинником, нікого не було. Гаразд.
Тепер я був там. Намагався виглядати так, наче сиджу вже давно. Троє відвідувачів зиркнули в мій бік. Я усміхнувся й кивнув. Минулого вечора Білл познайомив мене з одним із чоловіків. Іншого я бачив, але не розмовляв з ним. Обидва кивнули мені у відповідь, і це переконало третього в тому, що я реальний, тож він одразу перевів увагу на жінку, з якою сидів.
Невдовзі до мене підійшов бармен. Він також пригадав мене з минулого вечора, бо запитав, чи не прийде Білл.
Я взяв пива і рушив до найвіддаленішого столика, де й посьорбував його, притулившись спиною до стіни. Час від часу я позирав на годинник та на два входи в бар. Напружившись, міг відчути присутність Фіони.
Десята година вечора прийшла і пішла. Так само вчинив дехто з відвідувачів, нових і старих. Здавалося, ніхто з них особливо не цікавиться мною, тоді як мою увагу привернула самотня молода жінка з білявим волоссям і профілем, наче з камеї. От тільки на цьому схожість завершувалася, адже камеї не усміхаються — ще й так, як вона, коли вдруге подивилася на мене і хутко відвела погляд. Дідько, думав я, ну чому я маю зараз бути в ситуації на межі життя і смерті? За будь-яких інших умов я б допив пиво, пішов по другий кухоль, обмінявся з нею кількома жартами і запитав би, чи не хоче вона приєднатися до мене. До речі...
Я зиркнув на годинник.
22:20.
Скільки ще часу дати таємничому голосу? Може, мені просто варто припустити, що то був Джордж Генсен, але він відмовився від своїх намірів, коли побачив, як я зникаю? Чи довго ще ця леді сидітиме тут?
Я тихо буркнув. Відволікатися не можна. Тим часом я розглядав її тонку талію, округлість стегон, напружені плечі...
22:25.
Я зауважив, що мій кухоль порожній. Відніс його бармену і добросовісно спостерігав, як той наливає мені новий.
— Я бачила, як ви сиділи там, — почув я жіночий голос. — Чекаєте на когось?
Від неї сильно пахло незнайомими парфумами.
— Так, — відповів я. — Але починаю думати, що ніхто не прийде.
— У мене така сама проблема, — мовила жінка, і я повернувся до неї. Вона знову всміхнулася. — Ми б могли зачекати разом, — запропонувала вона.
— Прошу, складіть мені компанію, — сказав я. — Значно приємніше провести час із вами.
Вона забрала свій келих і пішла за мною до столика.
— Мене звати Мерль Корі, — відрекомендувався я, щойно ми сіли.
— А я — Меґ Девлін. Не бачила вас тут раніше.
— Я тут проїздом. А ви, підозрюю, ні?
Вона ледь хитнула головою.
— Боюся, що ні. Я мешкаю в новому житловому комплексі за кілька миль звідси.
Я кивнув, неначе знав, де це.
— Звідки ви? — поцікавилася вона.
— Із центру всесвіту, — мовив я, а тоді квапливо додав: — Із Сан-Франциско.
— О, я багато часу провела там. Чим ви займаєтеся?
Я ледь втримався від раптової спокуси сказати їй, що я чарівник. Натомість розповів про мою останню роботу в «Ґранд Дизайн». А я своєю чергою дізнався, що вона була моделлю, завідувачкою відділу в супермаркеті, а потім менеджером бутика.
Я зиркнув на годинник. 22:45. Меґ перехопила мій погляд.
— Гадаю, нас обох продинамили, — зауважила вона.
— Можливо, — погодився я, — але варто дати їм час до одинадцятої, щоб уже не мучили докори сумління.
— Я теж так вважаю.
— Ви вже їли?
— Раніше.
— Голодні?
— Трохи. Так. А ви?
— Угу, і я бачив, що вечері тут бувають. Піду з’ясую.
Я дізнався, що можна перекусити сандвічами, тож ми взяли собі по одному, а на додачу — салат.
— Сподіваюся, ваше побачення не передбачало пізньої вечері, — раптом зауважив я.
— Про це не йшлося, та мені й байдуже, — відповіла вона, відкушуючи шматочок.
Вже й прийшла одинадцята година. Я впорався з їжею і напоями, тож справді більше нічого не хотів.
— Принаймні вечір не було змарновано, — мовила вона, зібгавши серветку і відклавши її вбік.
Я роздивлявся її вії — приємне заняття. На ній було мало макіяжу або ж він — дуже блідий. Та це не мало значення. Я вже готовий був простягнути руку, щоб вкрити нею її долоню, але вона випередила мене.
— А що ви планували робити ввечері? — запитав я в неї.
— О, трішки потанцювати, випити кілька келихів, можливо, погуляти під місячним сяйвом. Та інші схожі дурнички.
— Я чув музику в сусідній залі. Може, підемо туди?
— Добре, — погодилася вона. — Чому б і ні?
Коли ми залишали бар, я почув у голові злий шепіт Фіони:
— Мерліне! Якщо ти залишиш намальовану на Козирі місцину, то опинишся поза зоною досяжності для мене.
— Зачекай хвилинку, — відповів я.
— Що? — перепитала Меґан.
— Гм... Я б хотів спершу заскочити до вбиральні, — сказав я на те.
— Непогана ідея. Я також. Зустрінемося в холі за кілька хвилин.
Туалет виявився порожнім, але я про всяк випадок зайшов до кабінки — раптом хтось сюди забреде. Відшукав у колоді Козир Фіони і за кілька секунд зв’язався з тітонькою.
— Послухай, Фі, — сказав я, — очевидно, що ніхто не з’явиться. Але решта вечора обіцяє бути приємною, тож чому б мені не розважитися, якщо вже я тут. Дякую за допомогу. Пізніше я просто повернуся додому.
— Не знаю, — вагалася вона. — Не подобається мені, що ти йдеш кудись із незнайомкою, особливо зважаючи на обставини. Десь навколо тебе досі має чаїтися небезпека.
— Немає тут нічого, — відказав я. — У мене є засіб дізнатися про це, і він не реєструє жодної загрози від цієї жінки. Крім того, я певен, що мав зустрітися тут із чоловіком, але він відмовився від свого плану, коли я перенісся через Козир. Зі мною все буде гаразд.
— Мені це не подобається, — наполягала вона.
— Я дорослий хлопчик. І здатен про себе подбати.
— Сподіваюся. Негайно викликай мене, якщо будуть проблеми.
— Їх не буде. Можеш спокійно лягати спати.
— І зв’яжися зі мною, коли будеш готовим повернутися. Не переймайся, що розбудиш мене. Я хочу особисто доправити тебе додому.
— Згода, так і зроблю. Добраніч.
— Будь обачним.
— Завжди.
— Тоді добраніч.
Вона обірвала зв’язок.
Вже за кілька хвилин ми були на танцполі — слухали музику, кружляли і торкалися одне до одного. Меґ мала схильність вести. Та яка в біса різниця? Я не проти, щоб мене вели. Час від часу я навіть намагався бути обачним, але нічого загрозливішого за гучну музику та раптовий сміх не помітив.