Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Після того як Рендом подякував гвардійцям за швидку реакцію на тренувальну вправу, я почув їхнє перешіптування, буцімто король хильнув зайвого за вечерею. Тоді ми з дядьком повернулися до бібліотеки, і він поставив мені одне запитання.

— Третій я знайшов у кишені Люкової польової куртки, — відказав я і взявся пояснювати обставини.

— Більше я не можу собі дозволити не знати, хто такий Люк Рейнард, — зрештою зауважив Рендом. — Як ти можеш пояснити останні події?

— Згоріла будівля, — почав я. — Нагорі мешкав Мелман, який намагався принести мене в жертву. А внизу знаходилася компанія «Склади Брута». Очевидно, той Брут зберігав ці боєприпаси. Люк визнав, що знайомий із Мелманом. Та я й гадки не мав, що може бути якийсь зв’язок між Брутом та боєприпасами. Але самого того, що вони розташовувалися в одному будинку, більше ніж достатньо.

— Якщо їх настільки багато, що потрібен аж цілий склад для зберігання, то у нас великі проблеми, — зауважив Рендом. — Я хочу знати, кому належала будівля, а кому — компанія, якщо власники — різні люди.

— Гадаю, це нескладно перевірити.

— І кого ж мені відрядити з’ясувати це? — замислився він, а тоді клацнув пальцями й усміхнувся. — Флора скоро виконає важливу місію для Корони.

— Геніально, — прокоментував я.

Мартін усміхнувся, а тоді похитав головою.

— Боюся, я не розумію, про що йдеться, — сказав він. — А хотілося б.

— Знаєш що, — запропонував мені Рендом, — розкажи йому все, а я піду оголошувати Флорі її доручення. Вона може вирушити просто після похорону.

— Так, — мовив я на те, коли король пішов, і взявся вкотре переповідати свою історію, час від часу скорочуючи її.

Жодних свіжих ідей чи нової інформації Мартін не запропонував, та я цього від нього й не сподівався. Я дізнався, що останні кілька років він провів у вельми пасторальній атмосфері. У мене склалося враження, що села йому подобаються значно більше, ніж міста.

— Мерліне, — сказав він, — ти мав раніше повідомити Амбер про цю чортівню. Справа стосується нас усіх.

«А як щодо Дворів Хаосу?» — подумав я. Чи вистрелила б гвинтівка там? Але ж мішенями стали саме Блейз та Каїн. Ніхто не викликав мене у Двори, щоби повідомити про нещастя. І все ж таки... можливо, до певної міри варто залучити й інших родичів?..

— Ну, до останніх подій усе видавалося значно простішим, — заперечив я. — А коли ситуація почала розвиватися надто швидко, то я вже був втягненим у неї по самі вуха.

— Але всі ці роки... усі замахи на твоє життя...

— Я не телефоную додому щоразу, як вляпаюся в халепу, — віджартувався я. — Та й інші теж. Увесь цей час я не бачив жодного зв’язку.

Проте я чудово знав, що Мартін мав рацію, а я помилявся. На щастя, саме тоді повернувся Рендом.

— Мені не вдалося переконати Флору, що це велика честь, — повідомив він, — але вона все одно допоможе.

Ми ще трохи потеревенили на загальні теми, а саме про те, чим займалися останні кілька років. Я, пригадавши Рендомів інтерес до Колеса-Привида, обмовився про цей проект. Та він негайно змінив тему, показуючи, що хотів би лишити це для розмови тет-а-тет. Невдовзі Мартін почав позіхати, і це виявилося заразним. Рендом побажав нам доброї ночі і викликав слугу, який мав показати мою кімнату.

Я попросив Діка, який проводив мене до покоїв, відшукати якісь знаряддя для малювання. За десять хвилин він повернувся з усім, що було мені потрібно.

Дорога назад була б довгою і виснажливою, а я втомився. Тому я вмостився за стіл і взявся створювати Козир для заміського клубу, куди Білл водив мене минулого вечора. Я працював близько двадцяти хвилин, поки мене не задовольнила якість.

Тепер лишалося тільки питання різниці у часі, вельми плинної штуки. Співвідношення становило 2,5 до 1 — єдине золоте правило між Амбером і Тінню, де я нещодавно мешкав. Цілком можливо, що я вже пропустив зустріч із безіменним зламувачем.

Я відклав убік все, окрім Козиря, і підвівся.

Раптом у двері постукали. Мене долала спокуса не відповідати, але цікавість узяла гору. Я перетнув кімнату, відімкнув двері, а тоді прочинив їх.

На порозі стояла Фіона. Вона вбралася в привабливу зелену вечірню сукню, а розпущені пасма прикрасила маленькою шпилькою, оздобленою дорогоцінним камінням, що бездоганно пасувало до її волосся.

— Привіт, Фі, — сказав я. — Яким вітром?