Dolce Vita, або Кінець гламуру

У кафе переважно з інтелектуальною публікою, не перевантаженою грошовими знаками, моя персона явно дисонуватиме.

Через десять хвилин, наближаючись до бібліотеки, набираю Вірку. Ха! Мій новесенький ай-фон завис! Тупо тисну усі піктограми, а реакції, як в імпотента на стриптиз! Навіщо було викидати стільки грошей на черговий брухт? Добре, що не піддалася на вмовляння Дарини купити собі «Вертушку».

Ставлю машину ближче до кав’ярні і сигналю, сподіваючись на Вірчину кмітливість. Та де там! Бачу крізь вітрину, як вона заглибилась у якусь книгу. Обережно відсьорбує гарячий напій. Доведеться таки спотворити майже академічну атмосферу своєю присутністю.

— Вір, я сигналю-сигналю, а ти не чуєш! — роздратована, присідаю на стілець біля сестри.

— Ой, вибач! Ми ж домовилися про дзвінок. А я зачиталася, — відповідає вона, закриваючи пошарпаний томик під назвою «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу».

— Це на тему твоєї дисертації? — я реагую на знайоме прізвище на обкладинці.

— Ну, що ти! Жодного стосунку до неї. Так, самій цікаво. Ти присядь на секундочку, я каву з заварним доп’ю, добре? І тобі замовлю. Вона тут зовсім непогана.

Ненавиджу це словосполучення! Для свого життя усе вибираю у найвищій формі порівняння або «де люкс».

— Ні, дякую. Давай швидше! — відмовляюся, не маючи бажання кавувати саме тут.

Я обводжу поглядом простеньку кафешку з книжковими полицями та фото старого Львова у рамках по периметру і столиками з періодикою при дверях. Відвідувачі — здебільшого ті, хто, як і моя Віра, підмерзли у книгосховищі. Два стареньких голомозих чоловічки, наче міністри таємної канцелярії, завзято, але майже нечутно про щось сперечалися над товстенною розгорнутою книгою. Три юних вертихвістки-студентки пили каву і хихотіли, поки їх думками раптово не оволоділа моя присутність, точніше мій зовнішній вигляд. Ну і книгогризка моя люба Вірка! Нудьга-а! Я хочу зараз же пройтися по бутіках.

— Вірунь, ну що? — починаю її підганяти.

Але готові зірватися з язика слова зносить у небуття поривом вітру, що його створює протяг від прочинених дверей. Знайома постать, яка у них з’явилася, кардинально змінює мої плани. Приємно дзеленчить «музика вітру», зачеплена відкритими дверима.

— Замов мені каву. Я передумала.

— Ну, звичайно,  — Вірка іде до бармена.

Ігор заходить у приміщення, підтримуючи під руку черепаху Тортилу з Золотим ключиком у руці, що трансформувався у старечий ціпок. Поміщає бабуленцію за сусіднім столиком і робить крок до мене. Він мене відразу помітив! У грудях запрацювала кузня.

— При-віт! — Ігор галантно цілує мою руку. — Я здивований. Аж ніяк не сподівався тебе зустріти тут.

«Я — прекрасна сьогодні! Ти вчасно тут з’явився!»

— А я іноді ходжу у бібліотеку поновити свої знання, — повідомляю майже зверхньо.

— Цікавишся Рабле? — він ковзає оком по обкладинці.

— Так, обожнюю його квіти.

Ігор усміхається. До нас підходить моя сестричка і наступає мені на ногу.