Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Потім, через півроку ми зустрілися в Києві, куди він приїхав у відрядження — купувати ексклюзивну технологічну програму для свого підприємства. Ми мовчки сиділи в парку Шевченка і пили пляшкове пиво. Програміст спостерігав за студентками, які скупчилися на одній із лавочок і голосно щебетали. Я не порушував його мовчанку, лише скоса зирив. Худющий, із випнутими вилицями, каламутними сірими очима, невимитим волоссям і лицем, злегка осипаним прищами, — він видавався гидким і я не ніяк не міг уявити, як ти впустила його в своє життя, як він взагалі міг опинитися поруч тебе.

Програміст хрипло зізнався, що дав тобі абсолютну свободу, бо вас нічого спільного, крім дитини, не пов’язувало: він читав лише комп’ютерну літературу і відповідні наукові журнали, а ти — лише поетичні збірки та романи.

— Я дуже скептично ставився до її творів, думаю, що через це між нами виросла стіна. Я розумів, що з кожним днем ми віддаляємося одне від одного, в мене з’явилася коханка — моя колишня учениця, до якої я приходив як репетитор із інформатики.

— Вона знала? — запитую про тебе.

— Звичайно, — сумно усміхається він, — через це почувалася ображено, мабуть, і шукала собі такого, як ти.

Він глянув на мене гострим і чужим поглядом, і я вперше відчув перед ним сором. Ми попрощалися з сухою люб’язністю на обличчях, я не міг більше бути біля нього, і програміст, певно, це добре відчував. Дорогою додому я думав про незбагненну містерію: чому чоловіки, які знали одну жінку, рано чи пізно зустрічаються?