Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Юра недавно пропонував йти кореспондентом у «Столицю», де зарплатня вдвічі більша, ніж в моєму університеті, і це не враховуючи гонорарів. Але при згадці про працю у мас-медіа одразу псується настрій, бо кілька років тому, перебуваючи безробітним у крайній матеріальній нужді, я подався в одну офіційну газетку, куди потрапив випадково, по знайомству, де очолив аналітичний відділ; це було справжнісіньке пекло, в якому інтенсивність божевільної писанини перемішалася з постійним ідеологічним промиванням моєї макітри на летючках, яка через це погано варила, і думки, які вона нібито продукувала, стали схожими на засушених медуз. У результаті довелося кинути газету і припинити мою журналістську кар’єру, оскільки прагнулося повернутися до серйозних і достойних речей, які пережили тисячоліття і століття. Хто дивиться на світ, як на мильний пузир, як на міраж, того не бачить погляд смерті.

Згадую той божевільний і перманентний кір журналістів після роботи, коли ми збиралися у кабінеті відповідального секретаря (з його пожмаканого обличчя видно, що це перевірений у тривалих битвах хлопака), закладали стіл горілкою й коньяком, порубаною здоровенним ножем вареною ковбасою, голландським сиром і бородинським хлібом, потім до нас підвалювали тридцяти- і сорокалітні жіночки — набиральниці, верстальниці, коректорші, кореспондентки. Ми пиячили далі.

Наступного дня, коли я розрахувався з газети і залишився на цілий день у квартирі, не знаючи як далі жити, де брати гроші для подальшого існування, я все ж таки почувався щасливим: від можливості знову бути поруч із Платоном, К’єркеґором, Хомським та іншими прекрасними книгами, до яких через каторжну роботу просто не дотягувалися руки, я відчув справжнє блаженство і неймовірне маленьке щастя. Але — в мене раптом ледь не почалася паніка — за два місяці роботи в газеті я жодного разу не доторкнувся до книги і не написав жодного путнього рядка. Єдине, що корисне дали мої журналістські потуги, — це більш-менш грамотніше почав писати, не скажу, що бездоганно, зате зважено. До роботи в газеті я писав, м’яко кажучи, жахливо, і йдеться не стільки про граматичні помилки, скільки про відсутність елементарного відчуття мови, яке не дозволяє тулити до купи різноманітні слова; через це навіть трохи розчарувався, бо ніколи вже не писатиму на ті теми, які мене непокоять, оскільки не володію мовою, її безмежними властивостями, натомість вириваю з її потоку окремі слова і вони, використані за час письма, на жаль, втрачали своє первинне, справжнє значення і видавалися ніби спотвореними, виснаженими й нежиттєвими.

Юра деколи мене сварить за те, що я нібито нічого не роблю: не пишу книжок, не живу науковими речами, котрі непокоять інших, не хочу плодити статті і розпихати їх по журналах, аби бачили мою присутність у періодиці. На жаль, він не розуміє, що я в задниці бачив «наукові проблеми» і тих, хто їх плідно розмножує, варнякаючи по радіо чи телевізору про свої нікому не потрібні досягнення, випускаючи свої поганенькі, бездарно написані книжки, нав’язуючи все це людям, які за збігом обставин від таких дрозофіл залежні. Все це настільки далеке від моєї реальності, що від цього краще відмовитися й не морочити собі голову.