Білий Бім Чорне вухо

Бім зробив коло, увійшов у нього (на таке здатний навіть найбездарніший собака), але знову — той самий слід. Він потягнув по ньому, вийшов на вулицю і зразу ж загубив його на розі: там уся дорога пахла тією самою гумою. Людські сліди е різні і їх багато, а автомобільні злилися всі докупи і всі однакові. Але той, потрібний йому слід пішов з двору гуди, за ріг, значить, і треба — туди.

Бім пробіг однією вулицею, другою, повернувся до будинку, оббігав місця, де вони гуляли з Іваном Івановичем, — нема ознак, ніяких і ніде. Одного разу він віддалік побачив картатий картуз, наздогнав того чоловіка — ні, не він. Придивившись уважніше, він збагнув: виявляється, у картатих картузах іде багато-багато. Звідки йому було знати, що тієї осені продавали тільки картаті картузи, і тому вони подобалися всім. Раніше він цього якось не помічав, бо собаки завжди звертають увагу (і запам'ятовують) переважно на нижню частину людської одежі. Це в них іще від вовка, від природи, від багатьох століть. Так, лисиця, приміром, якщо мисливець став за густий кущ, який ховає його лише до пояса, не помічає людини, коли вона не ворушиться і коли вітер не доносить від неї запаху. Отож Бім побачив несподівано в цьому якийсь прихований смисл: угорі шукати нічого, бо голови можуть бути однакові на колір, схожі одна на одну.

День був ясний. На деяких вулицях листя плямами вкрило тротуари, на деяких лежало суцільним килимом, отже, якби трапилась бодай частинка хазяїнового сліду, Бім уловив би її. Але — ніде і нічого.

Серед дня Бім уже зневірився. І раптом в одному з дворів він натрапив на слід носилок: тут вони стояли. А потім струмінь того ж запаху виринув збоку. Бім пішов по ньому, мов по битій доріжці. Пороги пахли людьми в білих халатах. Він подряпався в двері. Йому відчинила дівчина, теж у білому халаті, й сахнулася з переляку. Але Бім вітав її усіма способами, питаючи: «Чи нема тут Івана Івановича?»

— Пішов, пішов! — закричала вона й зачинила двері. Потім відхилила їх і гукнула комусь: — Петров! Прожени пса, а то мені шеф намилить шию, почне розпинатися: «Псарня, а не «швидка допомога»! Жени!

Від гаража підійшов чоловік у чорному халаті, затупотів ногами на Біма й зовсім незлобиво прокричав, ніби з обов'язку і навіть лінькувато:

— Ось я тобі, тварюко! Пішов! Пішов!

Ніяких таких слів, як «шеф», «псарня», «милити шию», «розпинатися» і вже тим паче «швидка допомога», Бім не розумів і навіть зовсім ніколи не чув, але слова «пішов», «пішов», сказані з певною інтонацією і настроєм, він добре зрозумів. Тут Біма не обдуриш. Він відбіг на деяку відстань, сів і дивився на ті двері. Якби люди знали, чого шукає Бім, вони; йому допомогли б, хоч хазяїна сюди й не привозили, а відвезли просто до лікарні. Але що вдієш, коли собаки розуміють людей, а люди не завжди розуміють собак і навіть одне одного. До речі, Бімові недоступні такі глибокі думки; незрозуміло було й те, на якій підставі його не пускають у двері, в які вій чесно дряпався, довірливо і простодушно, і за якими, цілком імовірно, був його друг.

Бім сидів до самісінького вечора біля бузкового куща, на якому вже зблякло листя. Приїздили машини, з них виходили люди в білих халатах і вели когось попід руки або просто йшли слідом; часом виносили з автомобіля людину на посилках, тоді Бім трохи наближався, перевіряв запах: ні, не він. Надвечір на собаку звернули увагу й інші люди. Хтось приніс шматочок ковбаси — Бім не доторкнувся; хтось хотів узяти його за нашийник — Бім відбіг; навіть той дядько у чорному халаті кілька разів проходив повз нього і, зупинившись, дивився на Біма співчутливо і не тупотів ногами. Бім сидів, наче статуя, і нікому нічого не говорив. Він чекав.

Коли посутеніло, він схаменувся: а що як хазяїн вдома? І побіг квапливо, легким наметом.

Містом біг красивий, з блискучою шерстю, викоханий собака — білий, з чорним вухом. Перший-ліпший добрий громадянин скаже: «Ах, який гарний мисливський собака!»

Бім подряпався у рідні двері, але вони не відчинилися. Тоді він ліг край поріжка, згорнувшись калачиком. Не хотілось ні їсти, ні пити — нічого не хотілося. Тужно.

На площадку вийшла Степанівна:

— Прийшов, бідолаха?

Бім крутнув хвостом лише один раз («Прийшов»).

— Ну ось тепер і повечеряй. — Вона підсунула йому миску з ранковою кашею.

Бім не доторкнувся.

— Так і знала: підживився сам. Розумник. Спи. — І зачинила за собою двері.

Цієї ночі Бім уже не вив. Але й не відходив від дверей: чекати!

А вранці знову занепокоївся. Шукати, шукати друга! В цьому весь сенс життя. І коли Степанівна випустила його, він насамперед побіг до людей у білих халатах. Але цього разу якийсь гладкий чоловік кричав на всіх і часто повторював слово «собака». В Біма кидали камінням, хоча й навмисне не поціляючи, махали на нього дрючками і, нарешті, боляче-преболяче шмагонули довгою лозиною. Бім одбіг, сів, посидів ще і, мабуть, вирішив: тут хазяїна бути не може, інакше б його не проганяли так жорстоко. І пішов Бім, трохи опустивши голову.