Пророчиця

— Про що?

— Сам не знаю, — признався Горілий. — Аби спочатку відповіла.

— Хто ж тоді знає?

Ліда глянула на чоловіка. Той знизав плечима, сказав:

— Розумієш, тут особливий випадок. Зустрітися з нею треба спробувати чимшвидше. Бо виглядає так, що до ранку ця жінка цілком може змитися з міста. Якщо вже не дала драла. До того ж, боюся, офіційна розмова з нею нічого не дасть. Тому поки що її потрібно спробувати як мінімум умовити негайно прийняти тебе. Хай тільки скаже, куди їхати, — далі ми самі.

— Хто вона? — Ліда мала право знати.

— Не бійся, не вбивця. Поки що — цінний свідок, далі побачимо.

— Я дзвоню — вона не відповідає. Або каже, що таки справді не в місті й нескоро буде. Тоді як?

— Тоді ми дамо тобі спокій, — пообіцяв Горілий. — І завтра твій чоловік дасть цій інформації офіційний хід. Підключаться всі, кому треба підключатися в таких випадках. Один дзвінок, Лід. І бреши, наче на допиті.

— Ніколи не була на допитах.

— Скажи ще — ніколи не брехала.

— Одного разу було, — призналася Ліда з серйозним виразом обличчя.

— Коли це? — стрепенувся Шпола.

— Коли за два місяці по нашому весіллі тебе, чоловіче, підрізали ножем у якомусь притоні, а я переконувала себе, що не знала, за кого виходила заміж і що мене чекатиме далі. Давайте номер, комбінатори ви… великі…

Звіряючись зі шпаргалкою, Шпола набрав потрібний рядок цифр. Приклав трубку до вуха, боячись почути, що абонент не зможе прийняти дзвінок або перебуває поза зоною досяжності, та виклик пішов, і Андрій простягнув трубку дружині. За кілька секунд Ліда вже говорила, причому — голосом і тоном, якого від неї чоловік ніколи не чув:

— Доброго вечора, вибачте, що так пізно турбую, я з Олесею говорю? Пробачте, ради Бога, ще раз, не знаю, як по-батькові… Просто Олеся, дякую… Мені знайома одна дала ваш телефон, довго не хотіла давати, просила вам її не називати… Не знаю вже, що робити, чоловік із дому пішов… Навіть не знаю, на кого думати, куди… Мені сказали… Добре… — зробила характерний жест рукою, Шпола тут-таки підсунув їй папірчик і ручку, Ліда почала писати. — Гаразд… Хапаю таксі й буду…

Закінчивши, видихнула, наче несла важку сумку з базару додому пішки по слизьких зимових вулицях.

— Не здивувалася навіть, — промовила, знизавши плечима. — Я б здивувалася на її місці.

— Тому, мабуть, вона на своєму, — сказав Горілий.

Адреса «конотопської відьми» була записана поруч із її телефоном.